Тиждень живу у матері — не витримав кавардаку вдома.
Зростав у домі, де чистота була не просто звичкою — це було життя. Мама, попри роботу й двох дітей, завжди знаходила час тримати хату як під копирку. Кожна річ мала своє місце, підлога сяяла, у холодильнику пахло свіжістю, а повітря було наскрізь домашнім. Я звик думати: затишок — це чистота. І одружуючись, навіть не припускав, що може бути інакше.
Але через три роки шлюбу я опинився у вічному безладі. Кожен вечір, повертаючись з роботи, я тону в хаосі. Гора брудного посуду в мийці, крихти по всій кухні, смітник переповнений, а в холодильнику — забуті страви, вкриті цвіллю. Підлога липка, у ванній — купа білизни, а взуття в передпокої ніхто не прибирає, поки я сам не візьмусь.
Донька вибігає мені назустріч — у дірявих колготах, волосся розкуйовдене, одяг немалий. Пройти коридором — місія: коляска, пакети, розкидані іграшки, черевики… Шафи роззявлені, речі випадають. І це після того, як я зранку все склав по полицях. Вже незрозуміло, чи це простора трешка, чи комора без вікон.
Я намагався говорити. М’яко, без звинувачень. Казав: «Ганю, будь ласка, давай наведемо хоч якийсь лад, мені важко у цьому жити». Вона слухала, обіцяла, але нічого не змінювалося. Раніше, до народження доньки, все було справедливо: і прибирання, і готування — на двох. Раз на тиждень ми разом мили підлогу, витирали пил, посуд ділили по черзі.
Зараз же, коли я працюю до ночі, а Ганна цілий день з дитиною, я прошу лише одного — не ступати по купам одягу, не шукати чисту чашку серед брудного посуду, не збирати шкарпетки по всій хаті. Я ж не відмовляюсь допомагати: щонеділі мию підлогу, виношу сміття вранці. Але я втомився. Втомився приходити додому й замість відпочинку починати прибирання.
У підсумку я поставив умову: або за три дні порядок, або я йду. Вона засміялася, подумала — жартую. Але коли через троїку діб у хаті нічого не змінилося — мовчки зібрав речі й переїхав до матері. Вже тиждень тут. Сплю у своїй колишній кімнаті, їм теплий борщ, відкриваю холодильник — і не тремчу, що там щось зашевелиться.
Я не хочу розлучатися. Я люблю Ганну. Люблю доньку. Але не розумію, як можна жити у такому безладі. Я не прошу багато. Я прошу поваги. До дому. До себе. До наших стосунків. І якщо її не буде… може, доведеться обирати між тишею й коханням. Бо жити у вічному хаосі — це не життя. Це виживання.
