Розлука, що розірвала серце: трагедія однієї родини
Ми жили, як у казці, або мені так здавалося. Затишний будинок у тихому передмісті Києва, любляча родина, стабільна робота. Ні я, ні рідні моєї дружини Оксани ніколи не лізли в наше життя, та й причин для цього не було. Донька Марійка, наш маленький янгол, наповнювала кожен день щастям. Усе було ідеально… до того фатального вечора.
Я поспішав додому після роботи, йдучи через засніжений сквер, що відділяв наш район від шумного центру міста. Вітер вив, ліхтарі тьмяно освітлювали стежку, як раптом із темряви почувся жіночий крик: «Відчепіться, благаю!» Звук був таким різким, що я завмер, вдивляючись у пітьму. Крик повторився, вже ближче, й я, не думаючи, кинувся на голос.
Крізь хуртовину я розгледів силуети: тендітна дівчина, яка відчайдушно виривалася з рук здоровенного биковидного чоловіка, що тягнув її до покинутої будівлі. В руках вона тримала тремтячого вовчака. Я кинувся вперед, схопивши напасника за куртку. Він обернувся з лютою злістю і замахнувся. Удар обпік щоку, але я ухилився від наступного й, зібравши всі сили, вдарив його в живіт. Він захитався, спіткнувся об бордюр і впав, ударившись головою об крижаний намет. Дівчина, не озираючись, зникла вночі, забравши свого песика.
Я важко дихав, намагаючись прийти до тями. Нападник лежав непорушно. Під ліхтарем я побачив темну пляму, що розпливалася снігом навколо його голови. Холод пройняв до кісток. Я викликав «Швидку», але вже розумів: шансів немає. Медики, що приїхали, підтвердили найгірше — смерть. Поліція прибула с Thermal, і замість дому я опинився у відділку, під градом питань.
З Оксаною я побачився лише в залі суду. Слідчий не дозволяв побачень, відмахувався від моїх прохань. Я чесно розповів, як усе було: про крик, про бійку, про випадковий удар. Дівчина, яку я врятував, навіть прийшла свідчити, але слідство наполягало — я злочинець. Самооборона? Ні, перевищення меж. Суддя оголосив вирок: чотири роки колонії. Оксана, що сиділа в залі, закрила обличчя руками, її плечі тремтіли від плачу. Чотири роки розлуки — це здавалося вічністю. Адвокат домігся пом’якшення, прокурор не оскаржив, і я, з важким серцем, прийняв свою долю. У камері шепотіли про «десятку», тому чотири роки здалися майже дивом.
Колонія зустріла мене сиротою й сірістю. Після карантину я чекав побачень, але Оксана не приїжджала. У листах вона писала про справи, про Марійку, але щоразу знаходилась причина, чому не може приїхати. Я нудив за донькою, мріяв обійняти її, але без матері дитина не потрапить до колонії. Листи від Оксани приходили все рідше, а мої, які я відсилав кожного дня, ніби розчинялися у порожнечі.
І ось — той день, що розколов моє серце. В руках опинився товстий конверт. Я посміхнувся, впізнавши її акуратний почерк, але з кожним рядком усмішка згасала. Оксана писала про розлучення. «Втомилася, Андрію. Сама не впораюсь. З’явилася людина, на яку можна спертися. Марійка росте, а що буде через чотири роки? Пробач». Слова палили, як розпечене залізо. Я зім’яв листа, відчуваючи, як світ руйнується. Сусід по нарам, побачивши моє обличчя, ляснув по плечу: «Тримайся, брате. Вийдеш — розберешся. Ходімо, чайку заваримо».
За гіркою чашкою чаю, серед таких же, як я, я ледве стримував лють. Старший по бараку, примружившись, кинув: «Не марнуй час, працюй. Виконуй норми, копай на УДО. Життя розставить все на місця». Його слова засіли в голові. Я взявся за роботу, як навіжений: виконував подвійні норми, мовчав, терпів. Начальник відділення, бачачи мої старання, подав клопотання про умовно-дострокове. Тепер чекаю рішення суду, сподіваючись на свободу.
Що далі? Не знаю. Але одне ясно: я зробію все, щоб забрати Марійку. Її новий «тато» й Оксана, яка так легко зрадила наше кохання, не візьмуть у мене доньку. Хай життя б’є — я вистою. Заради неї…
