Минулі канікули я запам’ятаю, мабуть, надовго. Не тому, що вони були насиченими чи неймовірно приємними, а через першу їхню частину — поїздку до свекрухи. Вона виявилася справжнім випробуванням. Вона живе в Чернігові, ми — у Києві, і після весілля бачилися лише раз, коли мене виписували з пологового. Чоловік навідувався до неї пару разів на рік — тільки на день, без ночівлі. Тепер я чудово розумію чому.
Двокімнатна квартира свекрухи ледве вміщала їхню трійцю: її, чоловікового вітчима та його дорослу доньку від першого шлюбу. Тому раніше вона казала, що з радістю б нас приймала, але місця нема. При цьому у кожній розмові клялася, як сумує за онукою і жалкує, що ми далеко. Чоловік якось запропонував зупинитися в готелі — свекруха обурилася, сказавши, що це «приниження», й не дозволить нам жити «невідомо де».
Через кілька років вітчимова донька переїхала до Львова, звільнивши кімнату, і свекруха почала нас активно запрошувати. Казала: «Тепер точно зможете приїхати, хочу побачити Оленку, не нарадуюся!» Ми довго домовлялися про дати, шукали вільний час, і ось — їдемо, очікуючи теплого прийому. Треба віддати належне: зустріч була щирою. Свекруха кинулася до онуки, сипала питаннями, обнімала, метушилась на кухні… Але це щастя тривало рівно дві години. Потім її ніби підмінили.
За обідом пішли зауваження: дзижчать ложки, дитина голосно просить добавки, коліном чіпляє оббивку кухонного кута. Я спершу подумала — може, їй погано, тиск, головний жит. Але нажаль, вона була цілком здорова. Просто контроль увімкнувся на повну.
До вечора я вже наслухалася нотацій: ми витрачаємо воду, наче олігархи, світло світимо надарма, у душі перебуваємо занадто довго, а холодильник відкриваємо «без кінчення». Виявилося, що ходити по квартирі теж суворо заборонено. Я й не підозрювала, що ми — такі незручні гості й руйнівники порядку. Все, що ми робили, її дратувало.
Наступного дня я запропонувала чоловікові втекти — просто прогулятися, зайти в парк, подихати. Ми тихенько, як мишки, вислизнули з квартири. Купили дещо, зайшли в кав’ярню. А повернувшись, почули від свекрухи, що вона, виявляється, «страждала» без Оленки, так хотіла з нею погуляти… Але першим ділом наказала витерти взуття, хоча за вікном була спекотна суш. Чоловік спробував згладити ситуацію, але за легке розгублене обличчя отримав відповідь: «У домі має бути лад!»
Обід проходив у мертвій тиші. Навіть Оленка сиділа тихо, ніби відчувала, що будь-яке її слово викличе новий потік «цінних» вказівок. Я спробувала розрядити обстановку — запропонувала свекрусі погуляти з онукою ввечері, а ми з чоловіком могли б сходити в кіно. Відповідь була різкою: «А я тепер маю під вас підлаштовуватися? Думаєте, мені більше робити нічого?»
Я мало не поперхнулася. Мовчки побачила в очах чоловіка те саме — він уже все зрозумів. Після вечері ми вирішили поїхати раніше. Чоловік лише промовив: «Схоже, ми їй дійсно заважаємо». Ми обміняли квитки, залишилися ще на пару днів — з вічливості. Свекруха, дізнавшись про від’їзд, почала голосити: «Так мало бачилася з онукою…» Нагадувати їй, що ініціатива спілкування йшла тільки від нас, я не стала.
На завершення була сцена в день від’їзду. Свекруха ходила по квартирі з виглядом стражниці й зітхала так, ніби ми рознесли їй весь дім. Виявилося, причина була в іншому — їй треба було прати нашу постіль. Це було вже занадто. Я спокійно запропонувала заплатити за хімчистку чи купити нову. У відповідь вона зневалаливо скривила губи: «Та вже якось сама впораюся!»
Попрощалися ми сухо, за протоколом. Без емоцій, без сліз. Але коли ми вже були в потязі, вона раптом подзвонила… І, схлипуючи, прошепотіла: «Я так за вами сумую… Коли ж ви знову приїдете?..»
Я глибоко вдихнула й промовчала. Бо якщо і повернемося, то не скоро. А може, й взагалі ніколи.
Іноді родина — це не просто життя під одним дахом, а вміння поважати межі один одного. Навіть якщо ці межі невидимі.
