— Та ж я для вас стараюся! А ви цього не ціните! — голос свекрухи гуде, у мене від її “допомоги” вже око тривожно здригається…
Часто лаю себе за одну єдину думку — втекти. Куди завгодно — в інше місто, на край світу, хоч у село під Житомиром. Лише б подалі від мами мого чоловіка. Бо інакше — з’їду з глузду. Нервовий тік починається, щойно чую її жваве: «Я вам потрібну річ принесла! Ви тільки подивіться!»
Коли ми з Ігорем тільки одружилися, друзі заздрили хором: мол, зі свекрухою тобі пощастило. Не ворчить, не лізе у стосунки, навіть паляниць не несе без дозволу. Спочатку так і було — вона підтримувала нас. Але, мабуть, всередині копилася енергія, яка рано чи пізно мала вирватися назовні. І коли вирвалася — знесла все, що ми будували.
Спочатку вона хотіла влаштувати нам розкішне весілля — з кріпом, банкетом на півсотні гостей, але ми відмовилися. Ледаче щастя — випередив випускний її молодшої доньки, куди вона й перенесла свою киплячу діяльність. Але не заспокоїлася.
Тоді ми знімали квартиру. Нормальну, світлу, охайну. Але свекруха почала таскати туди “потрібні речі” — старі тріснуті тарілки, виделки, якими страшно було їсти, і, звісно, штори… Вони й досі мені сняться у кошмарах — бордовий оксамит, іржавий від часу, з дірочками від молі.
— Це ж оксамит! Просто підлатай, і буде як нові! — радісно казала вона.
А в мене в голові крутилося одне: чому сама їх не повісила, якщо вони такі чудові?
Коли ми нарешті назбирали на свою оселю — завдяки батькам і хрещенику Ігоря — я наївно сподівалася, що почалося нове життя. Але свекруха вирішила: раз грошей не дала, то допомагатиме по-своєму. А саме — тим, що змушувало нас холонути.
Спочатку приволокла шпалери. Їм, певно, років сорок. Вицвілі, сирі, смерділи старою коморою. Потім наполягла, щоб плитку в ванній клав “дядько Петро” — знайомий “золоті руки”. Цей “майстер” положив усе косо, плитка відпала за тиждень, шви попливли, і ми потім платили іншим робітникам, щоб переробили оцю “безкоштовну допомогу”.
Далі був холодильник. Його вона буквально втягла на плечах. Гудів, як літак, а запах… Так, ніби хтось там і справді помер. Ми з Ігорем винесли його того ж дня. Але свекруха влаштувала трагедію:
— Його ж треба було просто помити! Він би ще десять років служив! А ви невдяiros!
Був ще диван від двоюрідної сестри. Радянської епохи сервант. Килим, що пахнув сирим льоном і минулим століттям. Ми відмовлялися брати — і щоразу це був скандал. Сльози. Образи. Догани.
Тепер я чекаю дитину. Довго ховали, але коли живіт став помітним — довелося зізнатися. І все… Свекруха одразу почала збирати “придане” з б/в речей: коляска від якоїсь Ірини, ліжечко від Оксани, одяг, у якому виросло п’ятеро дітей…
А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжечку, в якому лежав хтось невідомий. Не хочу, щоб котилася у колясці зі зламаними гальмами. Не хочу одягати її у чужі, витерті речі. Мені бридко. І сумно, що мою думку ніхто не враховує.
Зараз свекруха продовжує свій наступ. Я мовчу. Вагітність — не час для сварки. Оборону тримає Ігор, він пояснює, відмовляє, відштовхує. Але я бачу — він втомився. Енергії в його матері — як у Чорнобильському реакторі, і кінця цьому не видно.
Іноді хочеться продати квартиру, зникнути, нікому не сказавши куди. Не через злість. Просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових штор, холодильників-привидів і килимів з минулого століття. Хочу дихати. Хочу жити. Хочу народити дитину — і щоб у нас було наше затишне, нове, чисте, спокійне гніздо. Без візитів із “добрими намірами”, від яких хочеться вити…
