Ніколи не думала, що поїздка до сина обернеться таким приниженням. Людина змінюється з часом, але щоб настільки — моє сердце відмовляється вірити. Коли я розповіла цю історію родичам і знайомим, думки розділилися: одні нас підтримали, інші лише знизали плечима, мовляв, «та що тут такого?». Тому я хочу винести це на суд чужих людей — може, ми й справді щось не розуміємо в гостинності та родинних зв’язках?
Ми з чоловіком вперше поїхали до старшого сина Ярослава. Він із дружиною та синочком живуть у просторих двокімнатних апартаментах у центрі Львова. Хотіли побачити їх, обняти онука Данилка, провести разом хоч тиждень. Валізи тріщали від гостинців: домашні паски, варення, подарунки для всіх. Зустріч була теплою, як у добрі старі часи. На таксі ми дісталися до їхнього дому, невістка Соломія накрила шикарний стіл. Ми додали свої страви, розлили напої, сміялися, згадували минуле. Все було так щиро, що серце співало. Але коли прийшов час лягати спати, син раптом оголосив:
— Мамо, тату, ми вирішили, щоб нікому не було тісно, зняти вам номер у готелі. Усе оплачено, зараз викличу таксі, а вранці повернетесь до нас!
Я оніміла. Чоловік, збентежено покашлявши, спробував заперечити:
— Ярославе, сину, який ще готель? Ми ж до вас приїхали! У кімнаті в Данилка є диван, ми там чудово влаштуємось…
Але Соломія, не давши йому договорити, перебила:
— Який диван? Номер уже заброньований на тиждень! Тут поряд, хвилин десять їзди, і ви на місці.
Ярослав стояв, опустивши очі. Було видно, що йому ніяково, але дружині він не перечив. Його мовчання боліло гірше за слова.
Що нам лишалося? З важким серцем ми сіли у таксі й поїхали до цього «казенного помешкання». Ніч минула без сну. Я вертілася, ковтаючи сльози, а чоловік зітхав так, ніби на плечах у нього лежав увесь світ. Вранці настрій був гірший некуди, у горлі стояв ком.
Соломія зустріла нас із усмішкою, ніби нічого не сталося:
— Ну, як номер? Зручно?
Я не витримала:
— Та краще б ви нам на підлозі постелили! Де це чувано — до дітей приїхали, а ночуємо в готелі, як чужі!
Вона лише знизала плечима, ніби я сказала щось дріб’язкове. Ярослав мовчав, і ця мовчанка добила мене остаточно. До обіду ми з чоловіком вирішили: годі. Поїхали на вокзал і взяли квитки додому на наступний день. Соломія, дізнавшись, навіть не розібрала радості — лише уточнила, чи повернуть гроші за решту днів у готелі. Ярослав, мов тінь, не вимовив ні слова, хоча знав, що ми планували залишитися довше. Лише Данилко, наш любий онук, чіплявся за нас. Він напросився провожати нас на вокзал, щоб хоч на хвилину подовжити час разом. Соломія перед від’їздом була зайнята своїми справами, кинувши недбале «бувайте».
Наш молодший син, Богдан, дізнавшись про таке «гостинне ставлення», подзвонив братові й влаштував йому наганяй. Але який сенс? Зробленого не повернеш. Ми з чоловіком зареклися їздити до Ярослава. Це було вперше й востаннє. Не знаю, як він тепер дивитиметься нам у вічі. Ми завжди для них із Соломією звільняли найкращу кімнату, стелили свіжу постіль, готували їх улюблені страви. А тут — вигнали, як непотрібних мешканців.
Найбільше болить за Данилка. Через цю холодну стіну, що виросла між нами й синовою родиною, ми, мабуть, бачитимемо його значно рідше. І ця думка розриває мені серце.
