— Я вам млинців напекла, — промовила свекруха… О сьомій ранку, у неділю.
Коли я виходила заміж за Олега, подруги шепотіли мені з заздрістю: «Тобі пощастило! У тебя ідеальна свекруха». І справді, Надія Степанівна справляла враження жінки тактовної, розсудливої і, головне, доброзичливої. Вона не лізла з порадами, не вчила життя і навіть на весіллі сказала тост, де підкреслила, що «не має наміру втручатися у життя молодої сім’ї».
Минуло п’ять років. І я вже не впізнаю ту милу жінку. Тепер щоночі вона стоїть біля нашого порогу о сьомій ранку — з тарілкою гарячих млинців, банкою варення й голосом, ніби спеціально налаштованим на максимальну гучність: «Діточки, прокидайтеся! Я вам сніданок принесла!»
А починалося все невинно. Після весілля ми з Олегом оселилися у його матері в Чернігові, у її двокімнатній хрущовці. Я старалася бути ввічливою, не суперечити, допомагати по господарству. Спочатку все йшло гладко — без сварок, без істерик. Свекруха не причепилася, хіба що інколи дорікала, що я неправильно витираю пил або пралю рушники не при тій температурі. Та це дрібниці, правда?
Через два роки ми нарешті назбирали на перший внесок та купили квартиру в новобудові на іншому кінці міста. Я з полегшенням видохнула — ось воно, наше особисте простірце. Свекруха приїжджала лише по вихідних, завжди попередньо дзвонила. Ми навіть раділи її візитам — вона привозила пироги, допомагала з дрібницями, іноді сиділа з нашою кішкою Муркою, коли ми кудись їхали.
Але довго це не тривало. Одного разу Надія Степанівка обмовилася, що хоче переїхати ближче: «Ну, раптом онуки з’являться — треба ж допомагати!» Ми з Олегом переглянулися, але мовчали. Вона наполягла, щоб ми допомогли їй продати стару квартиру й купити нову — у сусідньому під’їзді. Я тоді ще подумала: нічого, як-небудь підтримаємо дистанцію.
Та дистанція швидко зникла. Як тільки вона переїхала, все покотилося під укіс. Свекруха випросила у Олега запасний комплект ключів — «на всяк випадок» — і почала заходити без попередження. Я поверталася з роботи, а на кухні вже кипів борщ: «Ось, вирішила вас побалувати!» А ще вона прасувала мої речі, перебирала шафи — «я просто хотіла прибрати». Одного разу я застала її у нашій спальні, коли вона міняла постіль. Без дозволу. Без стуку.
Я намагалася пояснити Олегу, що це вторгнення. Що мені важко. Що я почуваюся тут як орендарка. Але він лише знизував плечима: «Та вона ж із добрих намірів. Ти ж бачиш, як старається».
А мені хочеться закричати: я не просила ні млинців, ні варення, ні випрасуваних сорочок! Я хочу прокидатися у вихідний, коли сама захочу. Хочу ходити по квартирі в піжамі, а не натягувати халат навшпиньки, бо «матуся прийшла». Я хочу жити, як доросла жінка у власному домі, а не як дівчинка, яку все ще виховують.
Але якщо я скажу їй це прямо — вона образиться. ОбВона також заплаче, звинуватить мене в невдячності і скаже, що я виганяю її з власного життя.
