**Щоденник**
Сьогодні сталося щось неймовірне – я побачив мамине заповіт. Не повірив власним очам. Лист від адвоката прийшов мені замість неї, і все в моїй душі перевернулося. Гнів кипів у грудях. Я схопив телефон, щоб розібратися з цим. Здавалося, вся моя родина – це брехня.
«Маріє, – різко сказав я своїй помічниці, – з’єднай мене з адвокатом, потім із риелтором Софією Іваненко і, нарешті, з мамою». Марія, яка працює зі мною роки в будівельній фірмі у Львові, знає – коли я так говорю, краще не вагатися. Вона миттєво набрала номер. А я стиснув зуби, дивлячись у вікно на покриті снігом вулиці.
Адвокат почав щось бурмотіти: «Олеже, вибач, це помилка…» Але я його перебив: «Ви прислали заповіт мені!» Потім кинув трубку. Наступний дзвінок був Софії. «Потрібно, щоб усе було готове до вечора», – сказав я твердо. Вона запевнила, що впорається.
Тоді я велів з’єднати мене з мамою. «Мамо, – промовив я, як тільки вона відповіла, – два слова. По-перше, твій адвокат надіслав мені твій новий заповіт. По-друге – збирай речі. Сьогодні ти виїжджаєш з мого дому». Моя мати, Наталка Степанівна, яка жила в моєму будинку під Львовом останній рік, замовкла. «Олежку, це через заповіт? Дай пояснити…» – голос їй тремтів, але я перебив: «Не треба слів. Будь готова о четвертій».
Вона плакала, складаючи речі. Рік тому, коли артрит став нестерпним, я сам запросив її до себе. Оплачував лікарів, створював комфорт. А тепер… через папір із цифрами все змінилося.
У заповіті мати відписала хатину в селі та заощадження молодшим – Ганні й Тарасу, які ледь зводили кінці з кінцями. Мені ж – бабусину дачу на Дністрі, татові годинники та світлини діда-ветерана. Вона думала, що я зрозумію – для мене ці речі важливіші за гроші. Але моя перша реакція була наче удар.
О четвертій я приї-au додому. Мовчки взяв валізу, поніс у машину. Ми їхали в тиші, аж поки мати не наважилася заговорити: «Олежку, про заповіт…» «Так, – перебив я, – сільський дім і гроші – Ганні й Тарасу. А мені – дача, батькові годинники й світлини?» Вона кивнула.
Машина зупинилася біля невеличкого аеродрому. Там чекав літак. Я повернувся до мами, і обличчя моє пом’якшало. «Мамо, я зрозумів, – ти«Ти знала, що для мене наші спогади дорожчі за будь-які гроші».
