Раннього ранку, коли задзвонив телефон, Мар’яна ледве зрозуміла, чи вона ще в ліжку, чи вже прокинулася. На екрані світилося ім’я — «мама». Сон миттєво розвіявся. Голос матері був жвавим, навіть веселим:
— Що, ледарко, спиш? А я вже пироги в піч поставила. Завтра чекаю на вас із Данилком. Треба поговорити. Ні, не про город. Про заповіт! Не хочу, щоб ви на моїх похованах сварилися через хату та гроші. Приїжджайте обидва, без відмовок!
Мар’яна завмерла. Заповіт? Похорони? Що відбувається? Але мати говорила так рішуче, що сперечатися не було сенсу.
Тим часом Ганна Іванівна, мати Мар’яни та Данила, сиділа за столом, поправляючи вовняну хустку. Поряд втулився сусід Петро, у очах — тривога:
— Ганнусю, ти захворіла? Звідки такі похмурі розмови? Ти мене лякаєш…
— Не бійся, Петре, просто хочу побачити своїх дітей. Рік же не бачились. Кожен сам по собі, ніби чужі. А якщо завтра щось станеться, хто їм усе розкаже? Та й перевірку влаштую. Подивлюся, хто як до мене насправді ставиться.
З цими словами Ганна Іванівна зачинила двері за сусідом і пішла спочивати. Завтра мав бути важливий день.
Ранок видався похмурим, немов під її план. Прибрала в хаті, переодяглася в старий халат, умилася, сіла у крісло, затаївши подих. За годину у двері постукали.
Першою увірвалася Мар’яна — розчервонілася, схвильована.
— Мамо! Що трапилося? Ти хвора? Який заповіт? — звідала вона, кинувшись до матері.
За нею, стриманіше, зайшов Данило.
— Ну й налякала нас, мамо. Вже збираєшся, чи що? Може, ще рано?
— Сідайте за стіл, діти мої, — спокійно сказала Ганна Іванівна. — І своїх половинок із собою кличте. Наталю, Василю, заходьте, не соромтеся.
Коли всі посідали, вона почала говорити.
— Тільки слухайте і не перебивайте. Мені треба сказати. Старість не радість, а я живу сама. Хвороби не запитують, коли приходити. Тому й вирішила: скажу, поки можу. Але спершу — допомога по господарству. Хто, як не рідні, старусі допоможе? Дрова — порубати, обід — приготувати…
Мар’яна з Наталею кивнули й взялися за роботу. Ганна Іванівна уважно спостерігала: тісто липло до пальців, картопля різалася затовсто, каструлі брязкали. «Міські ви мої невміхи», — зі зітханням подумала вона, але голосно не дорікнула. Не в цьому суть.
Коли накрили стіл і пообідали, вона попросила Василя й Наталю вийти — залишилася наодинці з дітьми.
— Ну, тепер слухайте уважно. Хату, де ви виросли, я вирішила залишити Петрові, сусідові. Він поряд, допоможе, якщо що. А тобі, Данилку, залишаю сарай, інструменти, господарство. Що захочеш — те з ними і роби. А тобі, Мар’яно, заповідаю заощадження. Я пенсію відкладала, майже не витрачала.
У кімнаті повисло важке мовчання.
— Хату — чужій людині? — нарешті промовив Данило. — Ти серйозно?
— А чому б і ні? Ви рік до мене не заїжджали. А Петро щодень приходить. А ти, Данилку, на весілля мене не запросив — соромно було, що мати в тебе селянка? А тебе, Мар’яно, я з того часу, як за Василя вдруге вийшла заміж — не бачила. Та й тоді ти образилася, пам’ятаєш? Коли я сказала, що Степан тобі не пара. Я ж була права…
— Мамо, годі… — прошепотіла Мар’яна.
— Погано мені. Піду полежу, — втомлено видихнула Ганна Іванівна і зачинила двері у спальню.
На подвір’ї почалася сварка.
— Це все через тебе! — шипів Данило. — Могла б матір відвідувати. Тепер хату Петрові перепишуть!
— Так, звісно! Я одна працюю з ранку до ночі! А ти з Наталкою чим займаєтеся? Вона ж удома сидить, могла б до мами ходити!
Вони кричали, перебивали один одного. Ганна слухала, сидячи у кріслі й дивлячись у вікно. В очах стояли сльози. Де ті діти, що бігали літом босі по подвір’ю? Де їхня доброта, турбота один про одного?
Коли вони повернулися в хату, вона вже не лежала — сиділа, зібрана, стримана, але очі зрадливо блищали.
— Мамо, тобі ж погано… — почав Данило.
— Вже краще, — глухо відповіла вона. — Мені все зрозуміло. Я нікому не потрібна. Заповіт, кажеш? Буде. Але пізніше. Коли ви самі визначитеся — навіщо вам ця хата: щоб любити чи щоб ділити?
Ранком за сніданком панувала тиша. Лише скрип столу й дзвін ложок. Першою наважилася заговорити Мар’яна:
— Пробач нас, мамо… Ми були неправі. Я буду приїжджати, чесно. Ми ж родина…
Ганна кивнула. За столом повисло тепле мовчання.
З того дня багато змінилося — і нічого. Данило майже не з’являвся, але регулярно присилав гроші. А Мар’яна стала заїжджати частіше. Борщ, варення, допомога в городі. Але про заповіт більше ніхто не запитував.
І ніхто не знав, щоІ ніхто не знав, що Ганна Іванівна вже давно вирішила зробити по-своєму, бо любов — не в заповітах, а в теплих вечорах за спільним столом.
