Сорок сім років. Майже півстоліття. Майже все моє життя. Ми пройшли разом молодість, зрілість, хвороби, радощі, втрати й перемоги. Виростили дітей, садили дерева, будували дім. Сміялися, коли було важко, трималися за руки в лікарнях, їздили до села до його батьків, разом вибирали шпалери на кухню, разом пережили смерть мого брата, народження першої онучки, першу пенсію. А тепер він стояв переді мною з байдужим обличчям і говорив, ніби про щось стороннє:
— Я подаю на розлучення, Оленко.
Моє сердце здригнулося. Здавалося, час зупинився. Я дивилася на нього й не могла зрозуміти: це жарт? Втома? Напад старчого маразму?
— Що?.. — прошепотіла я. — Ти серйозно?
Він подивився на мене й… усміхнувся. Та сама усмішка, з якою раніше просив вибачення за забуті ювілеї. Але цього разу в ній не було ні каяття, ні тепла. Тільки зверхня байдужість:
— Ну що ти, Лено. Невже тебе це дивує? Адже ти ж не скажеш, що у нас усе було добре.
Він сказав це таким спокійним, рівним тоном, ніби обговорював прогнози погоди або рахунок за світло.
— Ми ж обидва знаємо, що все між нами давно згасло. Вже немає того вогню. Залишився лише звичай. Я не хочу доживати в цій затишній тюрмі. Я хочу… жити. Відчути свободу. Бути собою. І, може, зустріти когось… хто нагадає мені, як це — бути по-справжньому живим.
Я дивилася на нього й не могла повірити, що чую ці слова з вуст людини, з яким прожила більшу частину свого життя. Ніби він став іншим. Чужим. Ніби всі наші роки разом — це просто сторінка, яку він вирвав і викинув.
Як він міг? Як він усі ці роки носив у собі таке рішення й не сказав ні слова? Як можна так просто перекреслити все — вечері на двох, листи в армію, перший телевізор, який ми дивилися в сусідів на табуретці, онуків, наші сварки й мири, поїздку на Синевир у молодості…
А він стояв спокійно, рівно, ніби чекав, коли я зрозумію й погоджусь. Ніби його слова мали звільнити не лише його, але й мене. Ніби це визволення — шляхетний вчинок, а не зрада.
Я відчувала, як щось рветься всеокредині. Образа, біль, розпач, безсилля, страх. Все змішалось. Хотілося закричати, розбити щось, схопити його за плечі й змусити згадати — як він мене тримав за руку, коли я народжувала нашого сина. Як він плакав, коли померла його мати, і тільки я його тримала. Як він сміявся, коли ми разом упали у річку з човна. Все це — для нього тепер нічого не значить?
А він говорив далі. Про свободу. Про нові можливості. Про час, що йому залишився, і про те, що він не хоче марнувати його даремно.
— Зрозумій, я втомився бути тим, ким від мене чекають. Я не хочу бути просто «твоїм чоловіком». Я хочу відчути, що живу для себе. Поки не стало занадто пізно.
Я більше не могла слухати. Вийшла на вулицю. Повітря здавалося іншим. ГостЯ глибоко вдихнула і зрозуміла, що тепер моє життя — це тільки моє.
