**Щоденниковий запис**
Моє життя — це нитка втрат і див, яка навчила мене цінувати тепло роду та доброту тих, хто став рідним не за кров’ю, а серцем. Колись я був самотнім хлопчиськом, що втратив усе, але одна жінка змінила мою долю, ставши другою матір’ю. Ця історія — про біль, надію та вдячність за любов, яка врятувала мене від розпачу.
Мене звуть Олексій Бойко, народився я в невеличкому містечку на Волині. В дитинстві у нас була щаслива родина: мама, тато та я. Але доля була неласкава. Коли мені виповнилося шість, мама важко захворіла й невдовзі пішла у вічність. Батько не впорався з горем й почав пити. Наша хатина спорожніла — у холодильнику було порожньо, я ходив до школи брудний та голодний. Перестав вчитися, уникав друзів, а сусіди, помітивши це, викликали опіку. Вони хотіли позбавити батька прав, але він благав дати йому шанс. Пообіцяв змінитися. Опіка погодилась із пробним строком: через місяць вони мали повернутися.
Після їхнього візиту батько перетворився. Кинув пити, купив їжу, і ми разом прибрали хату. Я вперше за довгий час відчув надію. Одного дня батько сказав: «Сину, хочу познайомити тебе з однією жінкою». Я здивувався — невже він забув маму? Він запевнив, що кохає її, але ця жінка допоможе нам, і опіка залишить нас у спокої. Так я познайомився з тіткою Галиною. Ми приїхали до неї в гості, і вона відразу мені сподобалася. У неї був син, Андрійко, на два роки молодший за мене. Ми швидко порозумілися. Дома я сказав батькові: «Тітка Галя — добра й гарна». За місяць ми переїхали до неї, а нашу хату здали.
Життя налагоджувалося. Галина піклувалася про нас, як про рідних, а Андрійко став мені братом. Я знову почав усміхатися, вчитися, мріяти. Та доля вдарила знову — батько раптово помер, серце не витримало. Все в моєму світі розсипалося. Через три дні прийшли з опіки й забрали мене до дитбудинку. Я був пригнічений, розбитий, не розумів, чому так сталося. Галина приходила до мене щотижня, приносила солодощі, обнімала, обіцяла забрати. Вона оформляла папери, але процес затягнувся. Я втрачав віру, думав, що залишусь у цих холодних стінах назавжди.
Одного разу мене викликали до директора. «Олексію, збирай речі, їдеш додому», — сказали мені. Я не вірив. Вийшовши на подвір’я, я побачив Галину й Андрійка. Очі заповнилися сльозами, я кинувся до них, міцно обіймаючи, ніби боявся, що вони зникнуть. «Мамо, — видихнув я, вперше так назвавши її. — Дякую, що забрала мене. Зроблю все, щоб ти ніколи не жалкувала». Вона гладила мене по голові, а я плакав від щастя. Я повернувся додому, до родини, яка стала моєю по-справжньому.
Я знову пішЯ вернувся до школи, знову почав вчитися, і з того дня кожного ранку прокидався з почуттям, що нарешті знайшов свій дім.
