Завжди мріяла про онуків. Ці думки супроводжували мене ще з дитинства мого сина Тараса. Уявляла, як буду пестити малят, в’язати їм шкарпетки, вчити казати «бабуся», купувати іграшки й спостерігати, як росте наше продовження.
Тарас — моя єдина дитина. Моє світло, моя опора. Чоловіці рано пішов у вічність, сама витягнула сина, вкладала в нього все: сили, душу, здоров’я. Він був сенсом мого життя. І коли виріс, закінчив університет, знайшов роботу і нарешті привів у дім дівчину — я щастіла.
Її звали Соломія. Проста, добра, скромна. Вміла готувати, прибирала, не суперечила — усе, як я й мріяла. Думала: ось вона, ідеальна дружина для мого сина. Вони побралися, жили злагоджено. Тарас розквіт, став ще турботливішим, завжди посміхався. Я тішилася.
Але через пару років почали з’являтися тривожні запитання. «Ну що ж онуки?» — допитувалися подруги, сусіди, навіть колишні колеги. А я лише махала рукою. Потім не витримала й заговорила з сином напряму. Тарас відповів чесно: у Соломії проблеми зі здоров’ям. Дітей у них, схоже, не буде.
Ці слова були ніж у серце. Нема онуків? Значить, нема продовження? Навіщо тоді все моє життя, навіщо я сама все тягла, якщо моє прізвище на цьому закінчиться?
Тарас сприйняв це спокійно. Казав, що любить Соломію, що сім’я — це не лише діти, що у них усе добре. А я… я не могла змиритися. Вважала це поразкою. Несподівано для себе почала розпалювати в їхньому домі справжню війну.
Робила дрібні підлості. Натякала синові, що Соломія, мовляв, погано про нього дбає. Порівнювала її з іншими жінками, які «народжують одного за одним». Влаштовувала скандали, коли дізналася, що Соломія хоче усиновити дитину. Кричала, що чужа дитина — це не сім’я, що кров — головне. Що мій онук має розділяти нашу кров, а не лише папірці.
Тарас мовчав. А потім одного дня зібрав речі, подав на розлучення й переїхав на орендовану квартиру. Зі мною перестав спілкуватися. Я залишилася сама.
Минуло кілька місяців. Жила, ніби в імлі. Без сина, без спілкування. Ніхто не дзвонив. Якось почула від сусідки, що Соломія таки взяла дівчинку. Дівчинку на ім’я Марійка.
А потім мені подзвонив Тарас. Його голос був стриманим, але вже без образу. Запропонував зустрітися. Довго мовчали. А потім він сказав, що повернувся до Соломії. Що вони знову разом. Що він кохає її. Що тепер у нього є деЩо ж, іронія долі: тепер сама Марійка навчила мене, що справжня любов не має ні кордонів, ні умов.
