Записано в щоденнику:
Я дозволила синові з родиною пожити в себе. А тепер сама знімаю житло, поки в моїй квартирі мешкає колишня невістка з іншим чоловіком…
На останній нараді директор навіть не став удавати: «Порад у мене дві — або шукайте роботу, або моліться на диво», — розповіла Наталя, втомлено кладучи сумку біля столу. — Я все розумію… тільки де зараз ту роботу знайти?
У кабінет вона увійшла з кам’яним обличчям. Всередині вже давно стискалося від тривоги. Справи фірми йшли до дна — це було очевидно, але все ж сподівалася, що якось, може, викрутяться. А тут — вирок. Наталі робота була потрібна, як повітря: двоє дітей, аліментів — нуль, батьки — літні люди, яким допомога потрібніша, ніж вони можуть її дати.
Резюме вона розсилала, ніби на конвеєрі, знайомих обдзвонювала, інтернет штудирувала цілими днями. Іногда сміялася разом із колегами: «Наші думки на роботі — лише про те, де б ще попрацювати». Хтось вже встиг влаштуватися, хтось пішов у нікуди.
— Якщо зовсім притисне — йди до нас у гіпермаркет, — кивнула їй знайома з сусіднього відділу. — Зарплата нормальна, графік гнучкий. Я замолю слово.
Раніше такі пропозиції викликали в Наталі тугу й жах. Зараз — хоч якийсь варіант. Хоч щось.
Важкі думки перервав ридання. Наталя обернулася: біля вікна стояла Ганна Степанівна — бухгалтер з величезним стажем, літня, стримана, майже ніколи не скаржилася.
— Ганно Степанівно, що з вами? — Наталя зірвалася. — Через скорочення? Та ви ж на пенсії, вам хвилюватися менше за всіх. Зараз чаю заварю, у мене млинці лишилися. Посидимо, поговоримо.
— Відпочивати мені, мабуть, під мостом доведеться, — гірко зітхнула жінка.
— Як під мостом? У вас же квартира, син дорослий, ви з ним не живете…
— Квартира є, та не для мене. Я тепер на орендованій. П’ятнадцять тисяч на місяць — і то ще пощастило.
Виявилося, що в Ганни Степанівної дійсно була двокімнатна, яку вона з сином приватизувала ще років двадцять тому. Після його весілля пустила молодих до себе, а потім — все завертілося. Невістка була вагітна, зареєстрували її, потім — дитину. Свекруха терпіла, скандали, крики, синові ніде було ночувати — тікав до друзів. Все звалювали на гормони, на «перехідний вік» у сім’ї.
А через рік — друга вагітність.
— Я не витримала. Виїхала, — зітхнула Ганна Степанівна. — Зняла одну кімнату. Думала — на час.
Але «час» тягнувся роками. На Новий рік прийшла з подарунками — а там на дверах у під’їзді список боржників. За її квартиру. Борг — понад сто тисяч.
— А чому це ми платити повинні? — здивувалася невістка. — Квартира ваша, от ви й платіть!
Син лише розвів руками. «Грошей нема», — сказав. Усе, що було відкладено, Ганна Степанівна віддала, підписала угоду — виплатить борг за чотири роки.
— Я навіть не скаржилася… — ледве говорила вона, відвертаючись до вікна. — Лише дзвонила іноді. Питала, як діти. Він відповідав — усе добре. А потім випадково зустріла сусідку. Вона мені розповіла: син розлучився. Вже рік як. А в квартирі живе невістка з новим чоловіком. І знову вагітна.
— І син що?
— А він сказав: «У мене нова сім’я. А там — діти. Я їх вигнати не можу». Так. Не може. А мене вигнав — легко.
Зараз Ганна Степанівна оплачує комуналку за квартиру, в якій давно не живе. Її колишня невістка з чужим чоловіком влаштувалися там, як удома, а вона — міrok між роботою та дешевою орендою. Пенсія — ледве на ліки та квартплату. Заощаджень — нуль. Допомоги — немає.
— Я розумію, що їй їхати нікуди… але чому я маю бути на вулиці, поки вона з коханцем живе в моїй квартирі? — голос її тремтів. — Чому мій син навіЙому, мабуть, зручніше так, ніж пам’ятати, хто дав йому цей дім.
