Оце моє життя — це низка втрат і див, які навчили мене цінувати теплоту родини та доброту тих, хто став рідним не за кров’ю, а за серцем. Колись я був самотнім хлопцем, який втратив усе, але одна жінка змінила мою долю, ставши другою мамою. Ця історія про біль, надію і вдячність за любов, яка врятувала мене від розпачу.
Мене звуть Данило, я народився у невеличкому містечку на Полтавщині. У дитинстві в мене була щаслива родина: я, мама та тато. Але життя буває жорстоким. Коли мені виповнилося шість, мама важко захворіла і невдовзі померла. Тато не впорався із горем і почав пити. Наша хата спорожніла — у холодильнику не було їжі, я ходив до школи брудний і голодний. Я перестав вчитися, уникав друзів, а сусіди, помітивши це, викликали опіку. Вони хотіли позбавити тата батьківських прав, але він умовляв дати йому шанс. Обіцяв змінитися. Соцслужба погодилась, але попередила: через місяць повернуться.
Після їхнього візиту тато перетворився. Він кинув пити, купив продукти, і ми разом навели лад у домі. Я вперше за довгий час відчув надію. Одного разу тато сказав: «Сину, я хочу познайомити тебе з однією жінкою». Я збентежився — хіба він забув про маму? Він запевнив, що кохає її, але ця жінка допоможе нам, і соцслужба більше не чіплятиметься. Так я познайомився із тіткою Олексою. Ми приїхали до неї в гості, і вона мені одразу сподобалась. У неї був син, Андрійко, на два роки молодший за мене. Ми швидко подружилися. Дома я сказав татові: «Тітка Олекса — добра й гарна». Через місяць ми переїхали до неї, а нашу квартиру здали в оренду.
Життя налагоджувалося. Олекса піклувалася про нас, як про рідних, а Андрійко став мені братом. Я знову почав посміхатися, вчитися, мріяти. Але доля завдала нового удару. Тато раптом помер — серце не витримало. Моє життя розбилося. Через три дні прийшли працівники соцслужби й забрали мене до дитбудинку. Я був розбитий, загублений, не розумів, чому все руйнується. Олекса відвідувала мене щотижня, приносила солодалощі, обіймала, обіцяла забрати. Вона оформляла документи, але процес затягувався. Я втрачав віру, думаючи, що залишусь у казенних стінах назавжди.
Одного разу мене викликали до директора дитбудинку. «Даниле, збирай речі, ти їдеш додому», — сказали мені. Я не вірив. Вийшовши на подвір’я, я побачив Олексу й Андрійка. Очі наповнилися сльозами, я кинувся до них, обіймаючи так міцно, ніби боявся, що вони зникнуть. «Мамо…», — видихнув я, вперше назвавши Олексу так. «Дякую, що забрала мене. Я зроблю все, щоб тобі ніколи не було шкода». Вона гладила мене по голові, а я плакав від щастя. Я повернувся додому, до сім’ї, яка справді стала моєю.
Я знову пішов у свою школу, почав навчатися. Час летів. Я закінчив школу, вступив до університету, знайшов гарну роботу інженером. З Андрійком ми лишилися близькими, як брати, хоч і не рідні за кров’ю. Ми виросли, завели свої родини, але ніколи не забуваємо Олексу. Кожні вихідні ми приїздимо до неї в гості. Вона готує нам смачні обіди, ми годинами розмовляємо, сміємося. Олекса подружилася з нашими дружинами — вони, як сестри. Її дім наповнений теплотою, і я бачу, як воЯ вдячний долі за кожну мить, проведену з нею, бо саме вона навчила мене, що справжня родина — це ті, хто любить без умов.
