Я дозволила синові з родиною пожити у мене. А тепер сама живу на оренді, поки в моїй квартирі мешкає колишня невістка з іншим чоловіком…
— На останній нараді директор навіть не став прикидатися: «Порад у мене дві — або шукайте роботу, або молитіся на диво», — розповіла Марічка, втомлено кидаючи сумку біля столу. — Я все розумію… тільки де зараз ту роботу знайти?
У кабінет вона зайшла з кам’яним обличчям. Усередині вже давно стискалося від тривоги. Справи фірми йшли на дно — це було очевидно, але все ж сподівалася, що якось, може, викрутяться. А тут — вирок. Марічці робота була потрібна, як повітря: двоє дітей, аліментів — нуль, батьки — старенькі, яким більше потрібна допомога, ніж вони можуть її дати.
Резюме вона розсилала, як на конвеєрі, знайомих обдзвонювала, інтернет штудіювала вдень і вночі. Іноді сміялася разом з колегами: «Наші думки на роботі — тільки про те, де ще попрацювати». Хтось встиг уже влаштуватися, хтось пішов у нікуди.
— Якщо зовсім прижме — іди до нас у гіпермаркет, — кивнула їй знайома з сусіднього відділу. — Зарплата непогана, графік гнучкий. Я замолю словечко.
Раніше такі пропозиції викликали у Марічки нудьгу та жах. Зараз — хоч якийсь варіант. Хоч щось.
Важкі думки перервало схлипування. Марічка обернулася: біля вікна стояла Ганна Степанівна — бухгалтер із величезним стажем, літня, стримана, майже ніколи не скаржилася.
— Ганно Степанівно, що з вами? — Марічка підскочила. — Ви через скорочення? Та ви ж уже на пенсії, вам хвилюватися менше за всіх треба. Я зараз чай поставлю, у мене млинці лишилися. Посидимо, поговоримо.
— Відпочивати мені, мабуть, під мостом доведеться, — гірко видихнула старенька.
— Як під мостом? У вас же квартира, син дорослий, ви з ним не живете…
— Квартира є, тільки не для мене. Я тепер на орендованій. Двадцять тисяч гривень на місяць — і це ще пощастило.
Виявилося, що у Ганни Степанівної справді була двокімнатна, яку вона з сином приватизувала ще років двадцять тому. Після його весілля пустила молодих до себе, а потім — все завертілося. Невістка була вагітна, її прописали, потім — малюка. Свекруха терпіла, скандали, крики, синові ніде було ночувати — тікав до друзів. Усе звалювали на гормони невістки, на «перехідний вік» у родині.
А через рік — друга вагітність.
— Я не витримала. Переїхала, — зітхнула Ганна Степанівна. — Орендувала однушку. Думала — на час.
Але «час» тягнувся роками. На Новий рік прийшла з подарунками — а там на дверях у під’їзді список боржників. За її квартиру. Борг — понад сто тисяч.
— А чого це ми платити маємо? — здивувалася невістка. — Квартира ваша, отже ви і платіть!
Син лише розвів руками. «Грошей нема», — сказав. Усе, що було відкладено, Ганна Степанівна віддала, підписала угоду — виплатить борг за чотири роки.
— Я навіть не скаржилася… — з трудом говорила вона, відвертаючись до вікна. — Лише дзвонила іноді. Питала, як діти. Він відповідав — усе добре. А потім випадково зустріла сусідку. Вона мені розповіла: син розлучився. Вже рік як. А в квартирі живе невістка з новим чоловіком. І знову вагітна.
— І син що?
— А він сказав: «У мене нова родина. А там — діти. Я їх вигнати не можу». Так. Не може. А мене вигнав — запросто.
Зараз Ганна Степанівна оплачує комуналку за квартиру, у якій давно не живе. Її колишня невістка з чужим чоловіком влаштувалися там, як у себе вдома, а вона — метушиться між роботою і дешевою орендою. Пенсія — впритул на ліки й квартплату. Заощаджень — нуль. Допомоги — немає.
— Я розумію, що їй виїжджати нікуди… але чому я маю бути на вулиці, поки вона з коханцем живе в моїй квартирі? — голос її тремтів. — Чому мій син навіть не став на мою сторону?
Марічка слухала й не знала, що відповісти. Адже хіба може бути правильна відповідь, коли мати виявляється зайвою у житті власної дитини?
— А ви… до юриста зверталися? — обережно запитала вона.
— А сенс? Вона там прописана. А діти? Хіба суд виженА в душі вона знала, що ця історія — не про квартиру, а про те, як легко можна втратити не просто стіни, а рідну душу.
