«Як швидко промайнуло життя… І як непомітно ми стали непотрібні власним дітям»
Марія Олексіївна завжди була жінкою міцною, зібраною, з тихим голосом і добрими очима. Вона народила трьох дітей, виростила, виховала, видала заміж, провела у самостійне життя. А тепер сиділа біля вікна свого селянського дому, дивилася на осіннє небо і перебирала старі листи, листівки, пожовклі фотографії. Поряд лежав вовняний плед, а на колінах — коробка, у якій зберігала найдорожче: знімки дітей, вітання від онуків, вирізки з газет, де хоч раз згадувалася родина.
Старший син живе за кордоном, поїхав ще молодим, майже одразу після армії. З тих пір минуло багато років. Жодного разу не навідав. Тільки фотографії в інтернеті, рідкісні листи, іноді — сухі повідомлення зі святами. Марія Олексіївна не звинувачує. Розуміє: життя, робота, власна сім’я, клопоти. Але серце боліло. Дуже боліло.
Середня донька, Соломія, вийшла заміж за військового. Постійні переїзди, рідкі дзвінки, швидкі візити. Іногда приїжджали, але рідко й ненадовго. Чоловік Марії Олексіївни, Борис, завжди з повагою ставився до зятя, пишався, що донька влаштувала життя. Коли вони бували в гостях, у очах Соломії світилося щастя. І це, мабуть, було головне.
Але найбільше вона переживала за молодшу — Даринку. Після розлучення Даринка поїхала до міста, залишивши синочка на опіку бабусі. Марія Олексіївна тоді сама їй сказала: «Ти ще молода, гарна, влаштуй собі життя. А онука я подержу». Дівчина поїхала, навчилася, знайшла роботу. А через кілька років забрала сина до себе.
Коли Даринка приїхала за хлопчиком, він чіплявся за бабусину спідницю, не хотів відпускати. Плакав тихо, не голосно — тільки щічки були мокрі. Тоді Марія Олексіївна стиснула зуби й мовчала. Не сміла перечити.
Минуло три роки. Серце все більше тягнуло до доньки й онука. Одного разу вона не витримала:
— Борисе, я поїду до Даринки. Хоч на кілька днів. Щось на серці неспокійно.
Чоловік кивнув. Він теж сумував, але сам почувався погано — осінь підкорила. І от, ранком він провів її на вокзал, вклав у руки вузлик із паляницями й поцілував у чоло.
— Бережи себе, Марусю. Подзвони, як приїдеш.
Дісталася. Важко, але дісталася. На плечах дві торби з гостинцями, у руках пакет із солінням, варенням, вив’язаними шкарпетками. Подзвонила доньці за годину до приїзду. Даринка відповіла стисло:
— Мамо, ну чому не попередила заздалегідь? Мені на роботу треба, у школу за сином, до магазину… Усе на бігу! У нас не село, тут усе по-іншому!
— Пробач, доню, — тихо відповіла Марія Олексіївна. — Хотіла сюрприз зробити…
Її зустрів онук. Вже підліток. Високий, плечистий. Схожий на діда. Тільки очі чужі. Обережні, без вогню.
— Привіт, бабусю, — сказав він ввічливо, але без тепла. Обійнявся неохоче.
У квартирі було чисто, сучасно, але холодно. Даринка зварила борщ, поставила п’ять маленьких котлет на стіл. Марія Олексіївна з’їла одну. Потім простягнулася за другою — і зупинилася. Їй стало соромно. Згадалося, як сама варила казани їжі на свята, щоб діти наїдалися до сита. Тут же усе строго за розкладом.
Ввечері вони з онуком дивилися старі відео, фото з випускних. Він був ввічливим, але чужим. А Даринка все частіше затримувалася — то по справах, то «зустріч з подругою», то «на роботі завал».
Минуло три дні. Марія Олексіївна почувалася гостею. Непотрібною. Зайвою. Одного разу вона почула, як онук запитав у доньки:
— Мам, а коли прийде дядько Вітя? Він обіцяв повести мене на футбол.
— Скоро, — відповіла та. — Бабуся поїде, і він прийде.
І Марія Олексіївна все зрозуміла. До кінця. До болю в серці.
Зібрала речі мовчки. Одяглася. Стала біля дверей. Даринка вийшла з кухні:
— Мам, ти куди? Потяг у тебе завтра!
— Ра— Раніше поїду, — сказала вона, обертаючись до дверей, щоб донька не побачила сліз.
