Як швидко промайнуло життя… І як непомітно ми стали непотрібні власним дітям.
Ганна Степанівна завжди була жінкою сильною, зібраною, з тихим голосом і добрими очима. Вона виростила трьох дітей, виховала, видала заміж, провела в самостійне життя. А тепер сиділа біля вікна свого селянського будинку, дивилася на осіннє небо і перебирала старі листи, листівки, пожовклі фотографії. Поряд лежав вовняний плед, а на колінах — коробка, де вона зберігала найдорожче: знімки дітей, вітання від онуків, вирізки з газет, де хоч якось згадувалася родина.
Старший син живе за кордоном, поїхав ще молодим, майже відразу після армії. З того часу минуло багато років. Жодного разу не навідав. Тільки фотки в інтернеті, рідкісні листи, іноді — сухі повідомлення з вітаннями. Ганна Степанівна не злиться. Розуміє: життя, робота, сім’я, клопоти. Але серце болить. Дуже болить.
Середня донька, Настя, вийшла заміж за військового. Постійні переїзди, рідкісні дзвінки, спішна метушня. Десь раз на рік заїжджають, але ненадовго. Чоловік Ганни Степанівни, Іван, завжди поважав зятя, пишався, що донька влаштувала долю. Коли вони приїжджають, в очах Насті світиться щастя. І це, мабуть, головне.
Але найбільше вона хвилювалася за молодшу — Марічку. Після розлучення Марічка поїхала до міста, залишивши синочка на опіку бабусі. Ганна Степанівна тоді сама їй сказала: «Ти ще молода, гарна, влаштуй собі життя. А внука я пригляну». Дівчина поїхала, навчилася, знайшла роботу. А через пару років забрала сина до себе.
Коли Марічка приїжджала за хлопчиком, той тримався за спідницю бабусі, не хотів відпускати. Плакав тихо, не на виду — лише щічки мокрі. Тоді Ганна Степанівна стиснула зуби й мовчала. Не сміла заперечувати.
Минуло три роки. Серце все сильніше тягнуло до доньки й онука. Одного разу вона не витримала:
— Іване, я поїду до Марічки. Хоч на пару днів. Щось дуже сумувати почала.
Чоловік кивнув. Він теж сумував, але сам почувався погано — осінь підкотила. І от рано-вранці він провів її на станцію, сунув у руки торбинку з паляницями, поцілував у чоло.
— Бережи себе, Галю. Подзвони, як доїдеш.
Дотелепалася. Важко, але доїхала. На плечах дві сумки з гостинцями, у руках пакет із солінням, варенням, в’язаними шкарпетками. Подзвонила доньці за годину до приїзду. Марічка відповіла стисло:
— Мамо, ну чому ти не попередила завчасно? Мені ж на роботу треба, до школи за сином, в магазин… Усе на бігу! Тут не село, у нас усе по-іншому!
— Вибач, доню, — тихо відповіла Ганна Степанівна. — Хотіла сюрприз зробити…
Її зустрів онук. Вже підліток. Високий, плечистий. Схожий на діда. Лише очі чужі. Обережні, без вогню.
— Привіт, бабусю, — сказав він ввічливо, але без тепла. Обійнявся неохоче.
У квартирі було чисто, сучасно, але холодно. Марічка зварила борщ, поставила на стіл п’ять маленьких котлет. Ганна Степанівна з’їла одну. Потім потягнулася за другою — і зупинилася. Їй стало соромно. Згадалося, як сама варила казанки їжі на свята, щоб діти наїлися до сита. Тут же усе по лічильнику.
Ввечері вони з онуком дивилися старі відео, світлини з вистав. Він був ввічливий, але далекий. А Марічка все частіше затримувалася — то по справах, то «зустрілася з подругою», то «на роботі аврал».
Минуло три дні. Ганна Степанівна почувалася гостєю. Непотрібною. Зайвою. Одного разу вона почула, як онук спитав у доньки:
— Мам, а коли прийде дядько Сашко? Він обіцяв мене на футбол взяти.
— Скоро, — відповіла та. — Бабуся поїде, і він прийде.
І Ганна Степанівна все зрозуміла. До кінця. До болю в серці.
Зібрала речі мовчки. Одяглася. Стала біля дверей. Марічка вийшла з кухні:
— Мамо, ти куди? во— Додому, доню, — тихо сказала вона, обережно закриваючи за собою двері.
