Я вийшла заміж за Тараса, знаючи, що в нього є донька від першого шлюбу. Його колишня, Марʼяна, покинула дитину ще шість років тому — зібрала речі та втекла до Польщі з новим коханцем, почавши життя з нуля. За ці роки вона народила ще двох дітей, а про старшу доньку згадує лише раз на місяць через відеодзвінки, подарунки ж приходить лише на свята. Я бачила, як дівчинка нудиться за матірʼю, як вдивляється в екран телефону, сподіваючись почути: «Приїжджай до мене». Але жодного разу. Марʼяна просто викреслила її зі свого життя.
Спершу дівчинка жила у свекрухи — матері Тараса. Але та швидко втомилася, не впоралася з навчанням, капризами, істериками. І просто повернула онуку батькові. Тарас привів її додому, подивився мені в очі і тихо промовив: «Софійка житиме з нами. Надовго».
Я щиро намагалася бути доброю вітчимкою. Купувала одяг, готувала улюблені страви, забирала зі школи, розмовляла по душі. Хотіла стати подругою. Але дівчинка закрилася. Наче поставила між нами стіну і навіть не намагалася зблизитися. Вона не просто ігнорувала мене — вона демонстративно давала зрозуміти, що я в її світі — ніхто.
Минуло три роки. Зараз їй дванадцять. І вона досі живе в нас, командує, ніби це її квартира, а не наша з чоловіком. Кожного вечора скаржиться батькові: «Тітка Катя змусила мене прибрати за собою», «Тітка Катя не купила те, що я хотіла». А потім свекруха дзвонить мені з докорами, що я «мало уваги приділяю дитині» і що «мені самій скоро народжувати, от і вчися бути матірʼю». Але сама вона не хоче займатися онукою — навіть на годину не погодиться посидіти з нею, коли мені терміново потрібно до лікаря чи на роботу.
Я виснажена. Працюю, веду господарство, готую, а тепер ще й у положенні. Тарас, хоча й не підтримує доньку, але постійно просить мене бути мʼякшою, терпимішою. А я більше не можу. Ця дівчинка перетворилася на джерело дратування. Вона неряха, груба, не вміє дякувати, не слухається і завжди незадоволена. Вона не моя, і я вже не приховую цього навіть перед собою.
Буває, сиджу вночі на кухні і думаю: «Якби я тоді відмовилася від її переїзду до нас… Якби наполігла…» Але тепер пізно. Я не можу піти від чоловіка — у нас буде спільна дитина. І, як би егоїстично це не звучало, я все частіше мрію, щоб донька Тараса сама захотіла повернутися до бабусі. Щоб сказала: «Мені з бабусею краще». Я не буду переконувати її залишитися. Не буду плакати.
Я просто хочу жити спокійно. Без постійних докорів, без боротьби за місце в цьому домі. Хочу, щоб моя дитина росла в любові та гармонії, а не у вічній напрузі й сварках. Може, це мій єдиний шанс зберегти родину й не загубити себе.
