Коли я виходила заміж за Тараса, знала, що в нього є донька від першого шлюбу. Марічка, його колишня, кинула дитину ще шість років тому — зібрала речі й поїхала до Польщі з якимось новим поклонником, почавши життя з чистого аркуша. За цей час вона народила ще двох, про старшу доньку згадує раз на місяць по відеодзвінку, а подарунки шле лише на свята. Я бачила, як дівчинка сумує за матір’ю, як вдивляється в екран телефону, сподіваючись, що мати скаже: «Приїжджай до мене». Але та жодного разу не покликала, не приїхала. Просто викреслила доньку зі свого життя.
Спочатку дівчинка жила у свекрухи — Тарасової матері. Та швидко втомилася, не впоралася з навчанням, капризами, істериками. І просто повернула онуку батькові. Тарас привів її додому, подивився мені в очі й тихо промовив: «Іринка поживе з нами. Надовго».
Я щиро намагалася бути гарною мачухою. Купувала одяг, готувала улюблені страви, забирала зі школи, розмовляла по душі. Хотіла стати подругою. Але дівчинка замкнулася. Наче звела між нами стіну й навіть не намагалася зблизитися. Вона не просто ігнорувала мене — ніби спеціально показувала, що я в її світі ніхто.
Минуло три роки. Зараз їй дванадцять. І вона все так же живе у нас, командує, наче це її квартира, а не наша з чоловіком. Кожного вечора скаржиться батькові: «Тітка Настя змусила мене прибрати», «Тітка Настя не купила мені те, що я хотіла». А потім свекруха дзвонить мені з доріканнями, що я «мало уваги приділяю дитині» і що «мені самій скоро народжувати, от і вчися бути матір’ю». Але сама вона з онукою сидіти не хоче, навіть на годину не погодиться, коли мені терміново до лікаря чи на роботу.
Я виснажена. Працюю, веду господарство, готую, а тепер ще й вагітна. Тарас, хоч і не підтримує доньку, все одно просить мене бути м’якшою, терплячішою. А я вже не можу. Ця дівчинка перетворилася на джерело роздратування. Вона неохайна, груба, не вміє дякувати, не слухає і вічно чимось незадоволена. Вона не моя, і я вже не приховую цього навіть від себе.
Буває, сиджу вночі на кухні й думаю: «Якби я тоді відмовилася від її переїзду до нас… Якби наполігла…» Але тепер пізно. Я не можу піти від чоловіка — у нас буде спільна дитина. І, як би егоїстично це не звучало, я все частіше мрію, щоб донька Тараса сама захотіла повернутися до бабусі. Щоб сказала: «Мені з бабусею краще». Я не переконуватиму її залишитися. Не плакатиму.
Я просто хочу жити спокійно. Без постійних докорів, без боротьби за місце в цьому домі. Хочу, щоб моя дитина росла в любові й гармонії, а не у вічній напрузі та сварках. Може, це і є мій єдиний шанс зберегти сім’ю й не втратити себе.
