Записи в щоденнику:
Сьогодні знову неспокій. Бабуся знову грає на наших нервах: чи це симуляція, чи крик про допомогу?
Мене звуть Олеана. Мені 37, я заміжня. Ось уже кілька років наше сімейне життя нагадує карусель тривоги. У мене є мама, їй 56, та бабуся Марія, якій недавно виповнилосяся 85. Ми мешкаємо в невеличкому містечку на Полтавщині, де зими бувають суворими, а дороги, засипані снігом, здаються нескінченними, особливо коли мчиш серед ночі, з переляком у грудях.
Бабуся Марія, незважаючи на похилий вік, наполегливо живе сама в старенькій хаті на околиці. Вона категорично відмовляється переїжджати до мами, хоча та пропонувала нам разом доглядати за нею. “Мій дім — моя фортеця”, — твердить бабуся. Але останнім часом її самотність, здається, стала нестерпною, і вона знайшла спосіб тримати нас у напрузі.
Тепер вона телефонує нам практично щодня, голосом, що тремтить, скаржиться, що їй “дуже погано”, що “серце стискає” або “ноги не слухаються”. Ми з мамою, кидаючи все, мчимо до неї, із жахом у грудях. Але приїжджаємо — і бачимо ту саму картину: бабуся, ніби опинившись у казці, оживає. Вже готує нам чай із запашним вишневим варіням, жартує. А ми стоїмо, збентежені, з тремтливими руками, не знаючи, чи сміятися, чи плакати.
Ми втомилися від цієї гри. Кожен такий дзвінок — як удар блискавки, але ми не можемо просто відмахнутися. А раптом цього разу щось серйозне? А якщо ми не приїдемо, і станеться непоправне? Ця думка гризе нас, не дає спокою. Боїмося, що якщо проігноруємо її поклик, то ніколи собі не пробачимо.
Все почалося рік тому. Пам’ятаю, як ми з мамою примчали о п’ятій ранку, у заметіль, навіть не встигнувши як слід одягнутися. Я — у домашній кофтині, мама — в старому шубі поверх піжами. Думали, бабуся ледве дихає, але вона зустріла нас усмішкою: “Ой, так у мене ж просто тиск підскочив”. За півгодини вона вже дістала банку горіхового варення й кликала нас до столу. Тоді ми ще списували все на випадковість.
Намагалися зрозуміти, що відбувається. Умовляли бабусю пройти обстеження у лікарні, але вона лише відмахувалася: “Усі ці лікарі тільки гроші витягують”. Тоді викликали лікаря додому. Він оглянув бабусю, перевірив тиск, послухав серце й розвів руками: “Для її віку — майже ідеально. Їй потрібно більше спілкування”. Але як же він помилявся…
Ми й так намагаємося бути поруч. Я живу за годину їзди, мама — ближче, але після роботи, у втомі та пробках, щоранку приїжджати неможливо. У вихідні ми чергуємося: то я везу продукти та чаюю з нею, то мана приїжджає прибрати. На свята завжди разом, з квітами і подарунками. Але їй, здається, цього замало. Їй потрібно більше — наша увага, наші нерви, наш час.
Мама не раз пропонувала бабусі переїхати. Готова віддати їй найкращу кімнату, але бабуся лише хмуриться: “Не хочу бути тягарем”. Але потім знову дзвонить серед ночі, голосом, що ламається: “Краще вмру у своїй хаті”. Ці слова болять, немов ніж, але що ми можемо вдіяти?
Десять разів просили бабусю не дзвонити без серйозного приводу. Пояснювали, що кожен такий дзвінок — це стрес, це страх, це втрачений сон. Але вона ніби не чує. Або не хоче. І продовжує грати на наших нервах. Ми опинилися у пастці: їхати чи ні? Вірити чи ні? Боїмося помилитися, боїмося запізнитися.
Іноді здається, що бабусі просто нудно. Їй бракує тепла, розмов, сміху. Можливо, ці дзвінки — її відчайду manually. Але чому ж вона обрала такий жорстокий спосіб? Чому змушує нас жити у постійному страху? Не знаю, як вирішити цю ситуацію. Ми любимо бабусю, але ці ігри виснажують. І все ж… поки вона дзвонить — ми будемо їхати. Бо якщо не приїдемо, а з нею щось трапиться — цей тягар провини задавить нас назавжди.
