Я повернула додому… а вдома мене чекав сюрприз, від якого я остолбініла.
Анастасія поверталася до Києва з відпустки — довгоочікуваної, сонячної, наповненої шумом прибою та ароматом сосни. Майже тиждень вона провела у невеликому курортному селищі на Азовському морі. Таксі плавно зупинилося біля її будинку. Вона вийшла, дістала валізи з багажника й пішла до під’їзду.
«Зараз — у душ, вечеря й заслужений відпочинок», — думала Анастасія, піднімаючись сходами на третій поверх.
Але варто їй відчинити двері й увійти в коридор, як щось всередині стиснулося. Повітря в квартирі було іншим. Свіжим, незнайомим. Вона зробила крок уперед… й завмерла. Кімнати ніби хтось підмінив. Усе стало іншим. Яскравішим. Свіжо пофарбовані стіни, нові вікна, переставлені меблі.
«Що тут відбувалося?!» — лише промайнуло в її голові.
…Анастасія завжди вважала себе щасливою жінкою. Її чоловік — Олександр — був стриманим, надійним, турботливим. Працював далекобійником, бував удома нечасто, але все, що робив, — заради родини. Без шкідливих звичок, із зарплатою, що дозволяла жити без зайвих клопотів. Єдине, чого не вистачало, — його присутності. Вона часто сумувала вночі, пригортаючись до подушки, й мовчки плакала, коли рейси затягувалися.
Подруги не розуміли її:
«Та ти ж як у санаторії живеш, — сміялася її близька подруга Оксана. — Менше клопоту, чоловік майже як гість, гроші є… чого ще треба?»
Але Анастасії потрібні були не гроші, а плече, голос, просте «я поруч».
Перед відпусткою Олександр пообіцяв, що приїде до неї на пару днів. Речі були зібрані заздалегідь, квитки куплені. Але по дорозі на вокзал їхнє таксі застрягло в пробці. Анастасія нервувала, боялася запізнитися, і коли вже стояла біля свого вагона, почула за спиною знайомий голос:
«Настю, почекай!»
Вона обернулася — перед нею стояла свекруха, Валентина Михайлівна. Схвильована, задихана.
«Ти їдеш, а я до тебе! Дай мені ключі від квартири, — швидко заговорила вона. — Моя донька з сім’єю переїде на час, хай придивляться.»
Анастасія остовпіла. Квартира хоч і потребувала ремонту, але належала їй з юності. Кожен куток — спогад. Але часу не було. Вона відкрила сумку за квитком, і ланцюжок із ключами сам вискочив назовні. Свекруха спритно вихопила їх:
«Дякую, рідненька! Виручила!»
Анастасія навіть не встигла нічого сказати — потяг рушив.
Під час відпустки її мучили думки. Чоловік так і не приїхав: «машина зламалася», «деталі затримуються». По телефону він був лагідний, вибачався, надсилав голосові повідомлення. Анастасія заспокоїлася. Вирішила — відпочине, набереться сил. Але в голові крутилися образи: та голосна родина свекрухи… діти, галас, безлад…
Коли відпустка добігла кінця й Анастасія поверталася додому, вона мовчки готувалася до найгіршого. Але чим ближчий був дім, тим сильніше калатало серце. У руках — подарунки, в голові — мішанина тривоги й надії. Біля під’їзду вона помітила будівельне сміття. «Ну, усе…» — подумала вона.
«Відчинено!» — гукнув хтось із квартири.
Анастасія увійшла… й завмерла. Перед нею стояли — усі: чоловік, свекруха, сестра чоловіка з дітьми… і навіть її власні батьки. А за їхніми спинами — зовсім інша квартира. Нові шпалери. Пластикові вікна. Сучасні меблі. А в кутку, під склом, — її старі речі, акуратно збережені.
«Подобається?» — Олександр підійшов і обійняв її. «Це наш сюрприз. До п’ятиріччя весілля.»
Анастасія зітхнула. Вона забула… П’ять років. І він не просто не забув, а подарував їй… оновлений дім.
«Ось де твоя “зламана машина”, — засміялася вона крізь сльози.
«Пробач, інакше сюрприз не вийшов би. Ми всі працювали, намагалися встигнути. Навіть сестра приїхала допомогти.»
Анастасія відчула, як усередині пече сумління. Вона думала погане, накручувала себе. А вони… любили її. Всі разом. По-справжньому.
«Я вас усіх так люблю…» — прошепотіла вона.
Подарунки розійшлися по руках. До пізнього вечора в домі панували сміх, аромат чаю й радість. А коли родичі розійшлися, Анастасія подивилася на чоловіка й тихо промовила:
«Якщо комусь колись знадобиться дах над головою — нехай знають, що наш дім завжди відкритий. Для всіх, хто любить нас по-справжньому.»
І Олександр, не кажучи ні слова, просто стиснув її руку. Слів більше не треба було.
