**Тіні минулого: драматична правда в селі Вересні**
Дмитро захворів. Приїхав до бабусі в село Вересень, де повітря було насичене запахом трави та спогадами дитинства. Лежачи на старому ліжку, він сумно подивився на бабусю Ганну.
— Добре, що ти дереш, ба, — тихо промовив він. — Сам я на цьому світі. Може, нікому й не потрібен?
— Що ти мелеш, Дмитре?! — скрикнула бабуся, розводячи руками. — Такий козак — і не потрібен? Будь-якій дівчині ти б щастям виявився! Лежи, а я до сусідки за липовим медом побіжу…
Ганна похитала головою і вийшла. Дмитро заплющив очі, занурюючись в тривожний сон. Раптом заскрипіли двері, і легкі кроки порушили тишу.
— Ба, це ти? — Відкривши очі, він різко сів, не вірячи погляду.
Дмитро поспішав до бабусі у Вересень. Останні роки він сам піклувався про неї. Батько все ще працював на заводі, а мать проводила години на городі, вирощуючи овочі та квіти. До бабусі вона заїжджала ледь раз на місяць.
— Я ж у нас вільніший, — посміхався Дмитро. — Сім’ю ще не завів, хоча вже й тридцять сім минуло. А ви то в дорогах, то з ремонтами возитеся.
— Бабуся тебе обожнює, — відповідала мати. — Знає, що й продукти привезеш, і в хаті допоможеш, і вихідні з нею проведеш.
— Люблю я її, — тепло згадував Дмитро. — У дитинстві тут літо проводив, а потім служба, робота, заробітки… Час борги віддавати.
— Борги боргами, а коли ж ти одружишся? — не вгавала мати. — Час уже, Дмитре, дітей заводити, а то так і залишишся сам.
Їхав він ґрунтовою дорогою, у багажнику хиталися пакети з продуктами. Думи поверталися у юність, коли в сусідньому селі Калинівка він закохався у дівчину — просту, але таку рідну. Оксана була мовчазною, з виразними очима, що видавали її почуття. Їхні літні побачення були сповнені пристрасті й ніжності.
— Шкода, що все скінчилося, — зітхнув Дмитро. — Я пішов на службу, а в неї, виявилося, був інший — той, який повернувся з заробітків і влаштував сцену на всє село. Ех, Оксано…
На узбіччі він побачив дівчину, яка «голосувала». Дмитро пригальмував.
— До Калинівки підвете? — спитала вона, відкидаючи темну чуприну.
— Сідай, — кивнув він.
Дорогою він украйцем поглядав на попутницю. Щось у її рисах здавалося знайомим, ледь не рідним.
— Ти місцева чи в гості? — поцікавився він.
— Додому їду, — відповіла дівчина. — Екзамени в медучилищі склала, тепер спочиватиму. Хоч яке там літо в селі — сама злива роботи. Але вдома добре, мати чекає.
Вона усміхнулась, і Дмитро завмер — ця посмішка була точна така, як у Оксани!
— Ти часом не Оксанина донька? — обережно спитав він.
— Я Мар’яна Яремчук, — відповіла вона. — Мати у дівоцтві була Оксана Гончар.
— А, точно, — Дмитро відчув, як закалатало серце. — Я про твою матір і питав.
— Ви знали її? — здивувалася дівчина.
— Бачив колись, — ухилився він, помітивши на її щоці родимку — таку саму, як у нього.
— Скільки тобі років? — спитав він, намагаючись звучати байдуже.
— Скоро вісімнадцять, — засміялася вона. — Хоч виглядаю молодше.
— Це минеться, — відповів Дмитро, зупиняючи авто. — На матір схожа?
— Швидше на батька, — серйозно сказала дівчина, виходячи. — Тільки його доля нещасливою виявилася. Помер, коли намДмитро довго дивився їй услід, відчуваючи, як серце наповнюється новим надійним теплом.
