Того дня Наталка втомилася до останнього. Цілий ранок — прибирання, прання, розкидані іграшки, вимиті підлоги. І ось нарешті вона зазирнула у духовку — курка з картоплею вже рум’янилася, наповнюючи кухню ароматом, від якого аж сльози наверталися.
— Ще хвилин десять, — пробурчала вона, поставив таймер і поквапилася до ванної — за цей час встигне вичистити кахлю. Все йшло як по маслу. Поки не гримнули вхідні двері.
— Мабуть, діти повернулися, — подумала Наталка, але на порозі стояв не син і не донька, а чоловік — Андрій, який зранку, за його словами, був “у гаражі”.
— О, як же смачно пахне! — задоволено потер руки він. — Обожнюю твою курчаточку!
— Поклич дітей, нехай ідуть вечеряти, — гукнула Наталка і повернулася до раковини.
За хвилину по квартирі вже тупотіли босі дитячі ноги, хтось кидав кросівки, хтось голосно сміявся. Наталка почула, як діти свариться, і вийшла, не дочекавшись таймера.
— Що трапилося? — запитала, стоячи у гумових рукавичках.
— Я хочу крильце! — скрикнула десятирічна Оленка.
— Я теж! — унісон підхопив восьмирічний Юрко.
— Адже їх два, — розвела руками Наталка.
— Ні! Залишилося тільки одне! — Оленка тупнула ногою.
Жінка підійшла до столу. Справді — половини курчати не було. Залишилися груди й одна маленька картоплина.
— А де тато?
— Пішов. Забрав півкурчати й пішов, — буркнув син.
Наталка схопила телефон, подзвонила — Андрій не відповів. Вхопивши ключі, вона вилетіла з квартири. Усе кипіло всередині: знову! Він ізнову забрав найкраще. Тільки тепер — не собі, а своїй гоп-компанії. Це вже було не просто жадібністю — це була зрада сім’ї.
Біля будинку, за дитячим майданчиком, на лавці сиділи Андрій із друзями. У руках — пиво, на колінах — та сама курка. Сміялися, жували, облизували пальці.
— Не занадто?! — підлетіла до них Наталка, очі палали.
— Іди додому, потім поговоримо, — прошипів Андрій, кинувши погляд на “пацанів”.
— Ні, поговоримо зараз! Ти вкрав їжу, яку я готувала для своїх дітей! Тобі не соромно? Тобі мало, що ти завжди залишаєш собі найкращі шматки — тепер ти ще й годуєш гостей тим, що не твоє?
— Іди, поки я стримуюся, — різко відповів він, схопивши її за лікоть.
— Ти що робиш?! — Наталка рвонулася. — Ти не просто егоїст, ти злодій, Андрію. Злодій, що краде їжу у власних дітей і годує нею пияків.
— Годі істерики, Наталко, — він зли— Годі істерики, Наталко, — він злився, відчуваючи себе приниженим перед друзями, — це ж лише курка, не щось важливе.
