Мені 67. Я живу сама у Львові, у старенькій двокімнатній хаті, де колись лунали дитячі сміхи, пахло варениками, а ввечері грала музика, а в коридорі завжди валялись чиїсь куртки та ранці. Тепер тут тиша. Така глибока, що часом здається — навіть стіни перестали дихати. Чоловік помер вісім років тому. Діти давно виросли. І я сама. Справжня «сама». Не умовно, а фізично, у дзвінкій самотності.
Я продовжую працювати. Не тому що потребую грошей — пенсія в мене хоча й невелика, але вистачає. Я працюю тому, що це єдине, що рятує від повного божевілля. Від рутини. Від тиші. Від телевізора, що розмовляє сам із собою. Від холодильника, де лежить одна миска борщу на три дні.
У мене немає хобі. І, якщо чесно — бажання шукати його теж немає. Мабуть, я вже занадто стара, щоб починати щось нове. Так мені здавалося раніше. Я звернулася до сина — у нього троє дітей, живуть за містом у котеджі. Запропонувала: «Переїду до вас, допомагатиму, доглядатиму за онуками». Але невістка відмовила. Сказала прямо: їй важко жити під одним дахом з літньою людиною. Я не осуджую її. Молоді — воні інші. Їм потрібен простір, своя рутина, свої правила.
Я хотіла б переїхати до дочки. У неї сім’я, робота, двоє дітей. Вона мене любить. Завжди радий. Запрошує на обіди, частує смачним, слухає, посміхається. Але жити зі мною — не хоче. Не тому що не любить. А тому що її світ влаштований інакше. Коли я приїжджаю до них, серце тішиться — гамір, рух, життя. Але чим довше там перебуваю — тище важче повертатися у порожню хату. Та повертаюся. Бо мені більше нікуди йти.
Я довго думала: може, так і має бути? Старість — це самотність? Але в якийсь момент щось у мені зламалося. Я зрозуміла: так більше не можна. Це не норма. Це не про вік — це про втрачений інтерес до життя.
Психолог, з яким я недавно говорила, сказав мені важливі слова: «У 67 років ви не стара. Ви жива. Просто заблукали». Він пояснив, що відсутність хобі та навіть бажання його шукати — тривожний сигнал. Можливо, це початок депресії. І треба звернутися за допомогою. До лікаря. До психотерапевта. До життя.
Він сказав: діти не зобов’язані ділити з вами дах. Вони побудували свій. І це нормально. Але ви теж можете збудувати щось своє. Нове. У цьому віці у вас нарешті є час. Енергія. Ніхто не вимагає, ніхто не тисне. Це свобода — а не вирок.
«Шукайте події навколо. Безкоштовні клуби, виставки, гуртки, лекції. Знайдіть те, що вам буде цікаво. Відвідайте місця, де ніколи не були. Знайомтеся — це можливо у будь-якому віці», — говорив він.
Я задумалася. Адже правда. Скільки місць я мріяла побачити? Скільки книжок відклала «на потім»? Скільки людей, можливо, так само, як я, сидять у своїх кімнатах і думають, що вони нікому не потрібні?
Я все ще боюся. Боятися — це не гріх. Гріх — здатися. І я не здамся. Не зараз. Я пообіцяла собі — спробую. Хоч щось. Маленьке. Пройду пішки пару зупинок. Зайду до бібліотеки. Запишуся на безкоштовні курси малювання. А хоча б у гурток квітникарів. А раптом?
А діти… Вони поряд. Нехай і не під одним дахом. Вони дзвонять. Обіймають. Люблять. І це теж щастя. І його достатньо, щоб не вважати себе кинутою. Просто життя змінилося. І мені пора змінитися разом із ним.
Мені 67. Я жива. І в мене ще буде щось добре попереду. Головне — не забути про це вранці. І не боятися почати наново. Навіть якщо це «наново» починається з чашки чаю та кроку за поріг.
