Скарб у городі: родинна драма у Виноградові
Ганна Михайлівна закінчила прибирати в хаті. Час було накривати на стіл. Учора вона зварила смачний овочевий борщ — просто смаколик! Раптом із вулиці почувся голосний крик. Жінка ледь не випустила половник із рук, серце защеміло від несподіванки.
— Бабусю! Дідусю! Я дещо знайшов, ідіть швидше! — гукав онук Данило.
Ганна Михайлівна та Петро Іванович побігли у двір.
— Діду, дивись! — Данило тримав у руках щось, сяючи від радості.
Але Ганну Михайлівну вразило інше.
— Данилку, коли ти встиг город перекопати? — здивувалася вона, дивлячись на акуратно розпушену землю.
— Старався, — гордо відповів хлопчик. — Але гляньте, що я знайшов!
Петро Іванович подивився на предмет у руках онука й завмер, не вірячи очам.
Раніше того ранку Ганна Михайлівна розмовляла з донькою по телефону. Поклавши слухавку, вона гукнула чоловікові:
— Петре, до нас онука везуть!
Петро Іванович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс, і здивовано запитав:
— Якого онука?
У них було троє онуків. Старшому, Олегові, вже двадцять, він закінчив коледж. Онучка Соломія тільки закінчила школу і готувалася до вступу на психологію. Батьки не могли нахвалитися — цілеспрямована, завжди в навчанні. Вона точно нікуди не поїде.
— Та якого, Петре, начебто не розумієш! — обурилася Ганна Михайлівна. — Хто у нас ледар і нероба? Старших ми з тобою виховали як слід, поки сили були. А молодший, наш Данилко — зовсім бешкетник! П’ятий клас закінчив із трьома трійками, ганьба! А ти все в карти граєш, от тобі й дідусь!
— А що я можу? Кожен сам коваль своєї долі! — буркнув Петро Іванович, повторюючи улюблену фразу.
— Це так, але не зовсім. Ось приїде — побачимо, який він коваль! — рішуче сказала Ганна Михайлівна.
— Дарма ти погодилася, — проворчав дід. — Розпещений він, неслухняний. Молодший, от і няньчили його. Що він тут робитиме? В телефон витріщатиметься, а ти йому готуватимеш? У них у цьому віці апетит знаєш який?
Петро Іванович із явним жалем закрив ноутбук.
— Піду я твій город копати, ось що!
— Ой, от тобі й город! — засміялася Ганна Михайлівна. — Три клаптики землі під зілля та моркву. І чому це мій город? Онук наш спільний, і клопіт спільний!
— Нічого я не забув! — насупився Петро Іванович. — Це ти забула, якою сама була в його віці. З ним і батьки не впораються, а ми тим більше!
— Телефон у нього, до речі, забрали, — додала Ганна Михайлівна.
— Ну, це зовсім біда! — остаточно засмутився дід і пішов у двір.
Ганна Михайлівна взялася готувати обід. Раптом вхідні двері з гуркотом відчинили міжово сталось?
(Вибачте, я помилився й перервався! Доповнюю текст далі.)
— Ти чого так рано? — здивувалася вона, змішуючи нарізані овочі в киплячий курячий бульйон.
— Дождь почався, Галю! Хоч у вікно подивись! — Петро Іванович явно тішився, що спина болить, і копати під дощем не доведеться. — Усе в магазині купимо.
— Як твоя матуся казала: «Дрібний дощ ледареві в поміч», — усміхнулася Ганна Михайлівна.
— Це хто ледар? — обурився Петро Іванович. — Мене записала в ледарі? Ну, ти даєш, Галю!
— Іди вже, не бурчи! Принеси із комори ковдру й подушку, онук незабаром приїде!
— Сидів би Данилко вдома з батьками, теж вигадали, — бурчав Петро Іванович увесь вечор. — Кінець спокою, нав’язали нам випробування на старість! Ми своє відпрацювали!
Вранці до їхнього будинку у Виноградові під’їхала машина. З неї вийшов Данило — похмурий, незадоволений. Хоча бабусі й дідові все ж усміхнувся, але одразу знову насупився:
— І що я тут робитиму?
— Ось саме, робити тут нічого, я теж так вважаю, — буркнув Петро Іванович під ніс.
Але Данило почув:
— Ти що, діду, не радий мені?
— А чому радіти? Вигляд у тебе кислий, толку з тебе нуль, одні клопоти!
— Мамо, ти чула, що дідусь сказав? — Данило обернувся, але його мати, Оксана, зупинила його:
— Тату, мамо, не звертайте уваги, вічно він бурчить, вік такий. Усе, я поїхала, заберу Данила пізніше. Мам, ось його телефон, якщо зовсім допек— Нікому ми не потрібні! — бурчав Петро Іванович.
