**Тіні минулих літ: драма у Вишневому**
“Як же швидко промайнуло життя, усі ці роки. І як стали ми непотрібні своїм дорослим дітям”, — голос Олени тремтів, а в очах стояли сльози. Серце стискалось від болю, і слухати далі вона не хотіла.
Олена виховала трьох дітей, які давно покинули батьківський дім у Вишневому. Старший син, Тарас, ще змалку виїхав за кордон із родиною. З того часу він ні разу не навідав матір. Лише листівки, рідкісні листи та святкові привітання нагадували про нього. Олена бережно зберігала кожну пам’ятку. Взимку вона перебирала їх, перечитувала свої звернення: “Сину, ми з батьком так сумуємо, приїдь хоча б раз, покажи нам дружину й онуків…” Але Тарасу завжди було не до того — свої справи, свої турботи.
Середня донька, Соломія, вийшла заміж за військового. Вони часто переїжджали, і дітей у них було лише одне. Інколи Соломія заїжджала до Вишневого, але візити були короткі й рідкісні. Чоловік Олени, Іван, дуже поважав зятя, Богдана, і радів за доньку — по її сяючих очах було видно, що вона щаслива. Олена теж була за неї спокійна — у дівчини все склалося.
Але найменша, Марічка, залишилася сама. Після весілля у селі вона народила сина, але шлюб розпався. Тоді Олена порадила: “Їдь у місто, серденько. Що тебе чекає тут? Ти молода, гарна, влаштуєш життя”. Марічка послухала, залишила маленького Юрка з матір’ю, закінчила курси швачки й швидко знайшла роботу у місті. Потім забрала й сина. “Тут йому краще, — казала вона. — Школа поруч, гуртки, не нудьгуватиме”. Юрко, вчепившись у спідницю бабусі, плакав, але хто посміє суперечити матері?
“Тиждень без мене переживеш, — сказала Олена чоловікові. — Більше не можу, серце болить, треба навідати Марічку”. Іван збирався їхати з нею, але до осені йому стало зле. Олена зібрала сумки, наклала гостинців з села. Іван провів її до поїзда ще перед світанком. Минуло три роки, як вони не бачились — Юрко, мабуть, уже виріс.
“Мамо, чому не попередила, що приїдеш? — зустріла її Марічка, ледве стримуючи роздратування. — Могла б подзвонити! Довелося брати відгул, забирати Юрка зі школи, бігати по магазинах. Весь день на ногах через твій натяк!”
“Пробач, донечко, хотіла сюрприз влаштувати, — виправдовувалася Олена, йдучи від автовокзалу. — Ти ж знаєш, який у нас у селі звя’зок…”
“Може, щось трапилося? Від батька вістка? Як він?”
“Усе гаразд, трохи занедужав, осінь така. Але тримаємось.”
Двері квартири відчинив Юрко. Боже, який же він став дорослий! Плечі широкі, як у діда, і руки такі ж сильні.
“Здоров, онуче!” — радісно скрикнула Олена, обіймаючи його.
“Привіт, бабуся”, — Юрко швидко вийнявся з обіймів і уважно подивився на неї.
“Чому не вийшов зустріти? Ледве донесла сумки”, — докором сказала Олена.
“Готувалися до твого приїзду, — відповіла Марічка. — Обід зварила, треба ж тебе після дороги нагодувати.”
Олена зітхнула — ну й добре. За кілька хвилин вона кричала в трубку чоловікові:
“Усе чудово, Ванечку! Зустріли, допомогли! Не хвилюйся, сідаємо за стіл, Марічка постаралася, дуже смачно. Всі тебе обіймають!”
За обідом Марічка розлила борщ і спитала:
“Один чи два вареники, мамо?”
Олена, здорована з дороги, могла б з’їсти й п’ять, але, глянувши на доньку, відповіла:
“Постав на стіл, сама візьму.”
На тарілці лежало п’ять невеликих вареників. Кожен узяв по одному. Олена потягнулася за другим, але брати третій не стала — стало ніяково. Вона згадала, як готувала дітям цілі гори їжі, особливо на свята, щоб усі наїлися досита. А тут… Може, у Марічки клопоти? Треба допомогти грішми, у них із Іваном є заощадження, а врожай цього року вдалий.
Олена оглянула квартиру. Свіжий ремонт, нова мебель, телевізор у вітальні. Кімната Юрка невелика, але затишна, усе є.
“На скільки до нас приїхала?” — спитала Марічка, миючи посуд.
“Що, не рада? Щойно прибула, а ти вже питаєш, коли поїду?”
“Та ні, просто квитки треба купувати заздалегідь. Завтра можу сходити, взяти тобі назад, щоб не затягувати.”
Олена знизала плечима — що ж, так треба. Вечір вона провела з Юрком, розглядаючи фото зі шкільних свят. Раділа, який розумний виростає онук. Як жаль, що Іван цього не бачить. Треба буде попросити Юрка підписати листівки для діда.
Минуло кілька днів. З кожним вечором спілкування ставало холоднішим. Юрко все частіше зачинявся у кімнаті, вчив уроки або тікав до сусідів грати на комп’ютері. Марічка затримувалася на роботі чи гуляла з подругами, поверталася пізно, знімала туфлі й одразу лягала спати. Олені бракувало простого людського тепла. Не такою вона уявляла зустріч із донькою.Олена мовчки взяла валізу й вийшла з квартири, нарешті зрозумівши, що її місце — поруч із чоловіком у старому, але рідному Вишневому.
