Тіні минулих років: драма в Вересні
– Як швидко промайнуло життя, усі ці роки. І як стали ми непотрібні своїм дорослим дітям, – голос Олени тремтів, очі наповнилися сльозами. Вона не хотіла слухати далі, серце стискалося від болю.
Олена виховала трьох дітей, які давно покинули рідний дім у Вересні. Старший син, Тарас, ще в юності виїхав за кордон із сім’єю. Відтоді він жодного разу не навідав матір. Лише фотокартки, рідкісні листи та вітання до свят нагадували про нього. Олена бережно зберігала кожну листівку, кожен знімок. Взимку, у довгі вечори, вона переглядала їх, перечитувала свої листи: «Сину, ми з батьком так сумуємо, приїдь хоча б раз, познайом нас із дружиною та онуками…» Але в Тараса завжди не вистачало часу – своє життя, свої клопоти.
Середня дочка, Соломія, вийшла заміж за військового. Вони часто переїжджали, і в них був лише один син. Іноді Соломія приїздила до Вересня, але візити були рідкісні та короткі. Чоловік Олени, Василь, дуже поважав зятя, Олексія, і радів за доньку, яка, судячи з її сяючих очей, була щаслива. Олена теж була спокійна за Соломію – у неї все склалося.
А найменша, Мар’яна, залишилася сама. Після весілля в селі вона народила сина, але шлюб розпався. Олена тоді порадила: «Їдь у місто, Мар’янко. Що тебе чекає в селі? Ти молода, гарна, влаштуєш життя». Мар’яна послухалася, залишила маленького Ваню з матір’ю, пройшла курси швачки й швидко знайшла роботу у місті Пізніше забрала сина до себе. «У місті йому краще, – казала в очка. – Школа поруч, гуртки, не нудьгуватиме». Ваня, чіпляючись за поділ бабусі, плакав, але хто посміє сперечатися з матір’ю?
«Тиждень без мене переживеш, – сказала Олена чоловікові. – Більше не можу, серце болить, треба відвідати Мар’янку». Василь збирався їхати з нею, але до осені йому стало зле. Олена зібрала сумки, наклала гостинців із села. Василь провів її до поїзда ще перед світанком. Минуло три роки з останньої зустрічі – Ваня, мабуть, добре підріс.
– Мамо, чому не попередила, що приїдеш? – зустріла її Мар’яна, ледве стримуючи дратівливість. – Могла б подзвонити! Мені довелося відпрашуватися з роботи, забирати Ваню зі школи, бігати за продуктами. Весь день на ногах після твого повідомлення!
– Пробач, доню, хотіла сюрприз зробити, – виправдовувалася Олена, йдучи з автовокзалу. – Ти ж знаєш, як у нас у селі із зв’язком…
– Може, щось трапилося? Щось хочеш сказати? Як тато?
– Усе гаразд, трохи занедужав, осінь така. Але ми тримаємось.
Двері квартири відчинив Ваня. Боже, як він підріс! Плечі широкі, як у діда, і руки такі ж міцні.
– Вітаю, внучку! – радісно скрикнула Олена, обіймаючи його.
– Привіт, бабусю, – Ваня швидко вислизнув з обіймів і уважно подивився на неї.
– Чому не вийшли зустріти? Ледве дотягла сумки, – з докором сказала Олена, дивлячись на доньку.
– Ми готувалися до твого приїзду, – відповіла Мар’яна. – Обід зварила, треба ж тебе пригостити після дороги.
Олена зітхнула – гаразд, хай буде так. За кілька хвилин вона кричала у трубку чоловікові:
– Усе добре, Васечку! Зустріли, допомогли! Не хвилюйся, сідаємо за стіл, Мар’янка обід приготувала, смачно. Всі тебе обіймають!
За столом Мар’яна розлила борщ і запитала:
– Одну котлету чи дві, мамо?
Олена, зголодніла після дороги, готова була з’їсти всі п’ять, але, глянувши на доньку, відповіла:
– Постав на стіл, сама візьму.
На таріл workshop [Continued, as the response was cut off earlier]
На тарілці лежало п’ять маленьких котлет. Кожен узяв по одній. Олена потягнулася за другою, але третю брати не стала – стало ніяково. Вона згадала, як готувала дітям гори їжі, особливо на свята, щоб усі наїлися до ситості. А тут… Може, у Мар’янки труднощі? Треба допомогти грошима, у них із Василем є заощадження, а врожай цього року був добрий.
Олена обійшла квартиру. Свіжий ремонт, нова меблі, телевізор на стіні у вітальні. Кімната Вані невелика, але затишна, усе необхідне є.
– На скільки до нас приїхала? – запитала Мар’яна, миючи посуд.
– Що, не рада? Щойно приїхала, а ти вже питаєш, коли поїду?
– Та ні, просто квитки треба брати заздалегідь. Завтра можу сходити на вокзал, купити зворотній, щоб не затягувати.
Олена пожала плечима – що ж, якщо треба, то треба. Вечір вона провела із Ванею, розглядаючи фото та відео зі шкільних свят. Раділа, який розумний росте онук. Як шкода, що Василь цього не бачить. Треба буде попросити Ваню залишити вітання для діда.
Минуло кілька днів. З кожним вечором спілкування ставало холоднішим. Ваня все частіше зачинявсяу своїй кімнаті, вчив уроки або біг до сусідів грати у відеоігри, а Мар’яна затримувалася на роботі або з подругами, поверталася пізно, знімала туфлі й одразу лягала спати.
Олена подзвонила Василю, почала збирати речі, а проходячи повз кімнату онука, випадково почула, як Мар’яна шепотіла Вані: *«Скоро, сину, як тільки бабуся поїде…»*.
Вона вийшла в коридор, стиснула валізу й, не обертаючись, проказала: *«Щасти, доню»*, – а потім зачинила двері за собою, залишивши у тому домі найбільший скарб – любов, яку так і не встигла донести.
Щось у житті раптов розкриває очі, але часом це відбувається надто пізно.
