Годувальник, знищений власною добротою

Ярослав – той, хто занадто добре несвідомий

Ярослав повернувся з роботи виснаженим, як завжди. Шарпнув двері кухні – і завмер на місці: мати вся в сльозах.

– Мамо, що? Що трапилося? – з тривогою запитав він.

Відповіді не було. Лише тиша й опущені очі.

З-за печі вийшла бабуся.

– Я ж тобі казала, Марічко, казала, чим це все закінчиться! – з докором кинула вона доньці.

Ярославу тоді було чотирнадцять. Саме того вечора він дорослішав. Його батько пішов – до іншої, до тієї, що була “жвавою та сучасною”. Залишив трьох: Марію, Ярослава та маленьку Оленку. Ані грошей, ані аліментів. Лише тінь на порозі.

Бабуся в’їхала до них наступного дня й почала керувати життям. Мати плакала, бабуля сварила, Ярослав намагався не заважати. Він рано зрозумів: дитинство – розкіш, яку він собі дозволити не може.

Спочатку підробляв у крамниці – тітка Ганна прихистила худу хлопчину з очима дорослого. Дала гарячого чаю, пиріжок, трішки грошей. Сьогодні він згадує це як початок свого шляху – з дитинства у виживання.

Він навчався, працював, знаходив додаткові заробітки. До армії не забрали – допомогли зв’язки тітки Ганни. Вона стала майже рідною: не няньчила, не жаліла, а поважала. За силу, за прямоту, за мовчазну витримку.

До двадцяти чотирьох Ярослав став справжнім чоловіком. Оленка виросла – Ярослав їй і брат, і батько. Бабуся, яка колиса кричала, тепер підкладала йому найкращі шматочки.

Він зустрів кохання. Одружився. Вліз у іпотеку. Купив дружині авто. Допомагав сестрі. Матір із бабусею забрав до себе – адже як інакше? Він же “голова родини”.

Народилися діти. Один, потім другий. Дружина сиділа вдома. Ярослав працював. Без вихідних, без відпочинку. Грошей не вистачало – брав підробітки. Літо – родина їхала на Азовське море. Матір – у санаторій. Сестрі – на весілля. Племінникам – одяг. Ярослав – на межі.

Коли бабуся померла, він навіть не встиг оплакати. Треба було везти матір до лікаря. Дружина була втомлена, похмура. Але Ярослав тягнув. Всіх. Без скарг.

А потім одного разу… Він придбав собі бандуру. Мрію дитинства. Прийшов додому. Дружина фукнула:

– Марнотрат. Навіщо?

Син вимагав грошей. На подорож. Ярослав спитав:

– А скільки тобі років?

– Двадцять один.

– То може, вже час самому?

– Я ж навчаюсь…

– Я теж навчався. І працював з чотирнадцяти!

Двері грумнули. Ярослав вийшов. Зняв квартиру на добу. Написав заяву на відпустку. Ліг і… вперше за життя виспався.

Він вирішив – тепер буде жити. Для себе. Хоч трішки. Хоч спробувати.

Подзвонив дружині:

– Поїдемо у відпустку? Куди забажаєш. Хочеш – на Говірлу, хочеш – до Львова.

– Навіщо?

– Просто пожити. Разом. Як люди.

– Ні. Мені неколи.

– Тоді прощавай.

А вдома почалося. “Ярослав – негідник”, “кинув”, “я йому життя віддала”. Друзі хитали головами. “Як же так, Ярославе…”

А Ярослав? Він стояв на вершині Говерли і дихав. Вперше по-справжньому. Може, й справді негідник. А може… просто людина, яка наважилася, нарешті, піклуватися і про себе.

Життя навчає: якщо годувати других, а себе лише крихтами – однаковий кінець чекає і святого, і нерозумного.

Оцініть статтю
ZigZag
Годувальник, знищений власною добротою