“Мені 53, а моїй мамі 80”: як це — жити зі старіючою матір’ю
Я вирішила розповісти свою історію, адже, можливо, хтось ще пізнає себе. А може, хтось дасть пораду. Я не шукаю жалю — я просто виснажена. Виснажена життям у пастці, звідки нема виходу.
Мені 53. Я досі працюю, і до пенсії ще далеко. А моя мати — їй 80. Вона живе зі мною. Не скажу, що вона лежача або зовсім безпомічна. Ні. Вона самостійна — сама вмиється, приготує їжу, сходить у магазин або навіть прогуляється до парку. Але… вона живе за рахунок моєї енергії. Ніби під’єднана до моєї батарейки.
Я повертаюся ввечері з роботи — вичавлена, мов цитрина. Сідаю поруч із нею, п’ю чай, слухаю, як пройшов її день. А потім мрію лише про те, щоб закритися у своїй кімнаті, ввімкнути телевізор і провалитися у сон.
Але ні. Мама чекає розмови. Не просто бесіди — настанов. Ніби мені знову п’ятнадцять.
— Ось якби ти тоді послухала мене та вийшла за Віталія, а не за того свого… — знову й знову повторює вона.
— Була б зараз щаслива, з дітьми та кар’єрою, а не сама, нікому не потрібна. Крім мене.
— Радій, що хоча б мати в тебе є. Цінуй це. Доглядай.
Так, у мене немає дітей. Чоловік… втік. Чи, точніше, я думаю: він просто не витримав. Ми одружилися, почали жити разом. І через місяць після того, як моя мати переїхала до нас, він подав на розлучення. Його можна зрозуміти. Бо для моєї матері факт оренди квартири, коли в тебе є власна трикімнатна, був нонсенсом.
От і живу тепер у цих трьох кімнатах — з мамою. У кожної своя спальня, але кухня та вітальня — спільні. І напруга — теж спільна.
Кожен мій крок під мікроскопом. Кожен.
— Чому так пізно повернулася?
— Навіщо купила цю дурницю? Нам це непотрібно.
— Чому не випрала мої речі? Чому не змінила постіль?
— Ти знову забула годувати кота.
І ніколи не почуєш: «дякую», «молодець», «гарно виглядаєш», «відпочинь». Лише дорікання. Зранку до ночі. День за днем.
Я не можу виїхати. Зарплата — смішна. Не потягну окреме житло. Навіть якби знайшла кут — сумління не дозволить. А раптом щось із мамою станеться, поки мене немає поруч?
Та якщо чесно, іноді мені здається, що я божеволію. Так, це звучить жахливо. Так, це моя мати. Я знаю. Я вдячна їй за життя. Але іноді я хочу зникнути. Хоч на пару днів. Щоб ніхто не чіпав, не критикував, не чіплявся до кожного руху.
Я виснажена. Я самотня, хоча й не живу одна. Я у пастці, звідки нема виходу ні тілом, ні душею.
Де межа між обов’язком і жертвою?
Чи маю я право відчувати те, що відчуваю?
Не знаю. Але я знаю — так більше не можна.
