“Зрада доньки”
– Ніколи б не подумала, що у свої 52 роки стану посміховиськом через власну доньку, – зі смутком скаржиться Оксана своїй подрузі. – Усю життя працювала на знос, відкладала кожну копійку, бралася за будь-яку підробітку, аби в неї було все. А тепер вона звинувачує мене в крадіжці! Тепер усе Житомир про це торочить, а вона ще й знайшла батька, з яким ми не спілкувалися роки, і нажалілась йому.
Оксана благала доньку й колишнього чоловіка припинити плітки, але марно. Вони твердили одне: вона обікрала рідну дитину. Подруга, почувши це, лише розвела руками:
– Оксанко, я нічого не розумію! Як ти могла вкрасти в неї? Розкажи з самого початку.
– Ти ж пам’ятаєш, як я сама виховувала Марійку? Чоловік кинув нас з дворічною дитиною заради іншої. Сама знаєш, як було важко.
– Пам’ятаю… Досі дивуюся, як ти вистояла.
Оксана глибоко зітхнула, згадуючи ті дні. Після розлучення вона не змогла залишатися в рідному місті, де все нагадувало про зраду. Продавши батьківську двокімнатну квартиру, вона з Марійкою переїхала до Житомира. Грошей вистачило лише на скромне житло в хорошому районі. Дівчинку влаштували до садочка, а сама Оксана взялася за дві роботи. Тоді ж вона й познайомилася з подругою. Життя було важким – постійна втома, але нова оселя давала надію на краще.
Вона працювала без відпочинку, аби Марійка мала все: гарний одяг, новий телефон, заняття з танців та англійської. Без допомоги родини Оксана тягнула все сама, відмовляючи собі у всьому – у сукнях, у відпочинку.
– Неуже сама за все платила? – здивувалася подруга. – Я думала, колишній допомагав!
– Аліменти платив, – зізналася Оксана. – Але я п’ять років не чіпала той рахунок. Не хотіла брати грошей від зрадника. Потім перевірила – сума була значною, але потреби в них не було. Вирішила відкласти на майбутнє.
Марійка завжди мала все, тож витрачати аліменти не доводилося. Оксана мріяла про хатку в селі, город, курей. Донька вийде заміж, а вона лишить їй квартиру і слатиме домашні соління. Більшість грошей на рахунку були від аліментів, не від її зарплати.
– Яка чудова мрія! – зраділа подруга.
– Не поспішай хвалити, – гірко посміхнулася Оксана. – Лише я купила хату, поділилася радістю з Марійкою – і одразу ж пошкодувала. Вона назвала мене злодійкою й перестала спілкуватися.
– Невже через гроші? – скрикнула подруга. – Вона ж завжди була розумною та доброю!
– Такою й лишилася, – зітхнула Оксана. – Та раптом вирішила, що я вкрала її гроші. Ми сварилися, а потім вона знайшла батька, і вони разом вимагали повернути кошти. Колишній гукав на мене, мовляв, я витратила його гроші на себе, а не на освіту доньки. Але ж вони забувають, що сама я крутилася, як білка в колесі, аби дати їй усе!
Оксана замовкла, сльози котилися їй по обличчю. Вона згадувала, як відмовляла собі в усьому, аби Марійка мала достаток. Кожен гаджет, кожна поїздка до моря – все було оплачено її потом. А тепер донька, яку вона так любила, звелася проти неї. Увесь Житомир торочив: «Оксана вкрала аліменти!» Сусіди шепотіли, а Марійка замість захистити матір, лише додавала полум’я, зв’язавшись з батьком, що кинув їх роки тому.
Колишній чоловік, Андрій, не соромився кричати в трубку:
– Ти витратила гроші, які я слав на Марійку! Як ти могла? Це її майбутнє!
Оксана намагалася пояснити: вона сама забезпечувала доньку, а аліменти лишилися недоторканими, доки вона не використала їх на свою мрію. Але Андрій не слухав. Марійка – також. Її образа була глибокою, немов мати вкрала у неї щось найцінніше.
Одного разу, сидячи у своїй новій хаті, Оксана задумалася: може, і справді помилилася, не обговоривши з донькою? Та чи не довели роки її самовідданості, що все це – заради дитини? Вона написала Марійці довгий лист, виливаючи душу – про втому, про мрію, про те, як хотіла, аби донька ні в чому не знала нужди. Відповіді не було, але через місяць Марійка несподівано приїхала.
– Мамо, я була неправа, – сказала вона, опустивши очі. – Я не розуміла, скільки ти для мене зробила. Пробач.
Оксана обняла доньку, і сльози полегшення бризнули з очей. Вони довго говорили, і Марійка зізналася, що батько підігрівав її гнів, щоб зблизитися. Поступово їхні стосунки поліпшилися, а Житомир перестав торочити про «злодійку». Оксана залишилася у своїй хаті, але тепер Марійка часто приїжджала допомагати з городом. Їхній зв’язок став міцнішим, ніж будь-коли.
Ця історія – про біль, прощення та любов, яка витримує всі випробування. Оксана довела, що навіть у найтемІ найголовніше – вона зрозуміла, що справжнє щастя не в грошах, а в тих, хто поруч, навіть якщо їхні шляхи колись розійшлися.
