Застряла між двох вогнів: мама потребує допомоги, а чоловік категорично відмовляється.
Мене звати Оля, мені двадцять дев’ять років. Шість років я заміжня за Максимом, і в нас є чудова донька Софійка — їй чотири. Живемо, як і більшість молодих сімей: обидва працюємо, виплачуємо іпотеку, рахуємо копійки, намагаємося встигати все. Останнім часом я працюю вдома — це дозволяє більше часу проводити з донечкою, і в цьому мені дуже допомагає моя мама.
Моя мама обожнює свою онуку. Вона готова носить її на руках, забирає до себе на дачу в Боярку, гуляє, грається. Для нас це справжня підтримка. Софійка теж без ума від бабусі — для неї це свято: там її гойдалки, садок, пісочниця. Але, як і будь-яка допомога, це має й зворотній бік.
Мама — жвава людина. На пенсії, але сидіти склавши руки не вміє. Вечно щось вигадує, задумує. От цього року, наприклад, вирішила збудувати на дачі альтанку. Навіть не порадившись із нами, замовила будматеріали, а потім просто поставила мене перед фактом:
— Олю, скажи Максиму, нехай приїде, допоможе розвантажити. Мені самій не вдіяти.
Я мовчки кивнула, хоча знала, якою буде відповідь. Вона не змінилася вже два роки:
— Це ж дача твоєї мами, Олю. Хай самі й копошаться. Я туди їхати не збираюся. У мене одне життя і одна вихідна в тиждень. Я в нього валяюся на дивані і не хочу нікому нічого доводити. Усе!
Я розумію чоловіка. Він справді багато працює. Іноді навіть у вихідні сидить із ноутбуком, виконує термінові замовлення. Гроші потрібні — платимо іпотеку, дитина росте. Але з іншого боку — це ж моя мама. Вона нам допомагала сотні разів. Вона щотижня забирає Софійку. Вона нічого для себе не вимагає, не лізе в наші справи. І ось — проста прохання розвантажити дошки для альтанки. Але Максим сказав: «ні».
У підсумку будматеріали привезли в п’ятницю вранці. Мама подзвонила в паніці — допомагати нікому. Я кинула справи, посадила Софійку в машину і поїхала. Ми удвох із мамою розвантажували дошки, цемент, якісь балки. Мовчу вже, як це важко було. Мама потім навіть розігнутися не могла. Але найбільше її зачепило, що зять навіть не спробував допомогти.
— Олю, він чоловік чи хто? Це взагалі як? Я ж не просила дах перекривати! Просто кілька годин поносити! — палкувала вона, струшуючи пил з рук.
А я стояла й мовчала. Мені було соромно. Соромно перед мамою. Соромно перед собою. Соромно перед донею, яка дивилася на все це й не розуміла, чому бабуся сердиться, а мама сумна.
Коли я повернулася додому, там була мертва тиша. Я спробувала заговорити, пояснити, що це не каприз, не дурниці — а прохання мами, яка завжди нам допомагає. Але Максим лише махнув рукою:
— Ти взагалі мене коли-небудь чуєш? Я все тягну сам! Я їй нічого не винен! Це її дача, її будівництво, її проблеми!
Я не знаю, що далі робити. Я справді опинилася між двох вогнів. З одного боку — мама, яка завжди поряд, яка щиро допомагає, піклується. З другого — чоловік, втомлений, роздратований, який вважає, що йому нічого не винен. А мені розриває серце — бо обидва по-своєму праві.
Я люблю Максима. І я вдячна мамі. Але я не розумію, чому моя сім’я стала для них полем бою. Чому я маю постійно виправдовуватися? Чому зі звичайного прохання допомогти виростає скандал, після якого трясе ще тиждень?
Я втомилася. Втомилася бути буфером. Втомилася мирити, пояснювати, благати. Я хочу, щоб мама почувалася потрібною й поважною, а чоловік — щоб зрозумів, що іноді допомога — це не обов’язок, а елементарна повага до жінки, яка завжди поряд.
Іноді думаю — може, варто було жорсткішою? Чи, навпаки, м’якшою? Чи взагалі мовчати й робити все сама? Не знаю.
Але я знаю одне — я не хочу, щоб моя донька колись опинилася в такій же ситуації. Хочу, щоб вона жила в любові, розумінні й повазі. І щоб між її чоловіком і бабусею не було війн.
Ось тільки як цього досягти — для мене поки загадка…
