Щастя після сорока п’яти: як Оксана пережила зраду, розпач і все ж знайшла любов
Ця історія трапилася з жінкою, яку я знала особисто. Її звати Оксана. Зараз вона живе у Львові, щаслива, кохана, виховує дітей… але шлях до цього щастя був довгим, повним болю, зрад і несподіваних поворотів. Вирішила розповісти її історію — може, комусь вона дасть віру, коли здається, що надія вже пішла.
Оксана колись жила в Тернополі. Була гарна, розумна, енергійна. І коли одного разу вона виграла візу на роботу в Польщі, доля, здавалося, відкрила перед нею нову сторінку. Оксана зібрала речі й поїхала до Варшави, певна, що там її чекає інше, яскраве життя. І спочатку все дійсно було чудово: знайшла роботу, облаштувалася, зустріла чоловіка — теж українця, старшого за неї на двадцять років. Вийшла за нього заміж. Жили непогано, але ідеалу не було.
Оксана любила чоловіка. Попри різницю в віці, вони здавалися близькими за духом. Але в нього була одна слабкість — жінки. Він не міг пройти повз жодної короткої спідниці. Оксана намагалася закривати очі, сподівалася, що це минутиме, що кохання все вилікує. Але коли дізналася, що він переспав з її подругою, світ обрушився. Це була остання крапля. Після п’ятнадцяти років шлюбу Оксана пішла. Без скандалів. З гідністю. Забрала лише свого вірного пса Барсіка й більше нічого.
Повертатися було нікуди. Вона поїхала до матері, яка вже давно жила у Польщі. Здавалося б, у сорок років почати з нуля — можливо, якщо поруч рідний людина. Але доля знову завдала удару. У матері Оксани виявили рак. Жінка не могла пройти через це сама, та ще й з мовним бар’єром. Оксана кинула роботу і стала цілодобовою сиділкою. Через два місяці їй прийшов лист від роботодавця: “Вибачте, вас звільнено”.
Було важко. Нестерпно важко. Грошей майже не лишилося, життя здавалося зруйнованим. Єдине, що хоч якось давало сили — покращення стану матері. Після однієї з процедур Оксана вирішила вивести маму й Барсіка на прогулянку до парку. Погода була теплою, сонячною. І саме того дня доля вирішила: “Досить. Тепер час дати тобі шанс”.
Барсік зірвався з повідка й помчав крізь парк, як скажений. Оксана за ним. За Оксаною — її літня мати, яка ще й устигала кричати: “Не біжи так! Коліна розіб’єш!” Але Барсік, як не дивно, не просто тікав. Він цілеспрямовано біг до білосніжної витонченої пудельки, яку вигулював елегантний чоловік років п’ятдесяти. Собаки швидко знайшли спільну мову, а за ними — і їхні господарі.
Чоловіка звали Тарас. Він з усмішкою сказав, що в Оксани “граціозний біг, немов у олімпійської чемпіонки”. Оксана засміялася, і, здавалося, від цього сміху з неї злетіла вся напруга останніх місяців. Вони домовилися зустрітися завтра — вивести собак разом. І післязавтра. І ще через день.
Через рік вони одружилися. Весілля було розкішним, майже половина Львова танцювала під живІ тепер, коли вони гуляють по парку з двома малими синами та Барсіком, Оксана усміхається, знаючи, що справжнє щастя прийшло саме тоді, коли вона вже не чекала.
