“Ми не хочемо тут жити, сину. Повертаємось додому. У нас більше немає сил,” — батьки відмовились від міської розкоші заради рідної села.
— Твої батьки з глузду з‘їхали, Богдане? Та хто б не мріяв про таке! Чотирикімнатна квартира, їжа готова, все під рукою. А їм завжди щось не так! — з роздратуванням вимовила Оксана, дружина.
— Обережніше зі словами, Оксанко, — похмуро відповів Богдан.
— Та це ж правда! Вони не хочуть вчитись користуватись технікою, не виходять на вулицю, постійно незадоволені. Чому вони не можуть просто бути вдячними?
Богдан мовчав. Він і сам не розумів, що коїться. Батьки справді змінились. Колись жваві, бадьорі, усміхнені — тепер блукали по хаті, як тіні. Він забрав їх до міста, вирвав із глухого села, купив усе найкраще — і що в результаті? Сум в очах і мовчанка. Невже він помилився?
Переїзд із села вони довго відкладали. Богдан умовляв, переконував, обіцяв золоті гори. Батьки не продавали хату — та й потреби не було, грошей у сина вистачало. Врешті переїхали, але душі їхні, схоже, лишились там, під білими березами.
Петро і Марія так і не звикли до нового місця. Їм бракувало галасливого подвір‘я, сусідів, що заходять «на чай», городу, запаху землі після дощу. А тут — чужі обличчя, замкнені двері, швидкісні авто і вічна метушня. Навіть авто, подарунок Богдана батькові, той боявся водити — занадто багато знаків, поворотів, незнайомих вулиць.
— Як там наші сусіди? — зітхала Марія. — Напевно, цього року огірки вродили, стільки дощів було… А я так і не зварила малинового варення.
— Замовкни, серце болить… — шепотів Петро, витираючи очі. — Кожної ночі нашу хату у сні бачу. Усе рідне. А тут… тут ми чужі.
— Ми не хотіли тебе образити, сину. Знаємо, ти стараєшся… Але це не наше. Не можемо ми тут жити.
— Та коли ти востаннє його бачив? — запитав Петро. — Він же через дорогу, а зайти часу нема. А твоя Оксана тільки очима повер— А твоя Оксана тільки очима повертає, коли я їй про підживлення рослин розповідаю…
