Як я за хитрістю позбулася свекрухи й знайшла свій спокій
П’ять місяців тому в нас сталося довгоочікуване диво — народився син, Ярик. Для мене й мого чоловіка Василя це був найщасливіший день життя. Ми готувалися до його появи: читали книжки, дивилися поради, і коли Ярик прийшов у цей світ, хоч і було важко, ми докладали всіх зусиль самі. Василь був поруч: міняв пелюшки ночами, мив пляшечки, колихав малюка. Ми працювали, як одне ціле.
Та все це тривало лише до того дня, коли в наш дім увірвалася… його мати. Два місяці тому моя свекруха — Ганна Степанівна — прийшла до нас «допомагати». Без попередження. Без запрошення. З речами, з гордовитим виглядом, наче врятувати нас від неминучої загибелі.
— Я залишаюся на невизначений час! — оголосила вона з порога.
Спершу я подумала: ну що ж, може, і справді буде легше. Та помилилася. Життя перетворилося на нескінченне коло критики, контролю та нетактовності. Жодної хвилини спокою. Кожен мій крок супроводжувався коментарями:
— А це що ти на нього вдягла? Замерзне!
— Ти що, знову забула дати йому ромашковий чай?
— За нашого часу дітей інакше виховували, ось і покоління тепер слабке…
Я намагалася ввічливо натякнути, що вже час їй додому, що там чекає чоловік, газда, справи… Та Ганна Степанівна залишалася глухою до моїх натяків.
— Остап упорається! А вам моя допотреба! — лунало в відповідь, коли вона розливала собі чай і роздавала вказівки.
Спочатку я терпіла. Потім злилася. Потім ридала вночі. А потім зрозуміла: просто так вона не поїде. І я вирішила діяти.
Наступного ранку я підійшла до неї з найсолодшою усмішкою:
— Ганно Степанівно, я ось подумала… Мабуть, вийду на роботу. На неповний день. А ви ж якраз тут, зможете посидіти з Яриком, поки я в майстерні? Всього на шість годин день…
Усмішка зникла з її обличчя миттєво.
— Сама? З немовлям? — перелякано спитала вона.
— Ну а хто, як не ви? Ви ж самі казали, що хочете допомагати. Ось вам і нагода! У вас чудово вийде. А я трохи переведу дух, зароблю. Адже нам ж хату перекривати, Василь сам казав.
Чоловік повернувся з роботи, і, як я сподівалася, свекруха кинулася до нього зі скаргами. Та Василь… підтримав мене!
— Мамо, це ж чудова думка! Марійка трохи відпочине. Ти ж сама пропонувала допомогу, ось і покажи себе. Ми в тебе віримо!
Свекруха розгубилася. Але сперечатися не стала.
А я наступного дня «пішла» на роботу. Насправді — поїхала до подруги. Інколи гуляла в садку, інколи заходила до крамниці. Та завжди поверталася втомленою, з запалими очима й щирою вдячністю:
— Дякую вам, Ганно Степанівно, без вас я б не впоралася…
А сама пильно стежила, щоб свекруха не розслаблялася. Вечерю не приготувала?
— Нічого страшного, я дуже втомилася, зараз сама щось зварю… Але наступного разу, може, ви спробуєте? Адже ви вдень вдома…
А по неділях — у кіно, у корчму, на прогулянки з Василем. А Ганна Степанівна — з онуком. З пелюшками, коліками, пляшечками й калаталами.
Минув тиждень. Потім другий.
І ось одного вечора свекруха заявила:
— Вибачте, діти, я все розумію… Та Остап без мене зовсім пропаде. Господарство не тягне. Треба їхати.
— Як так? — з удаваним смутком відповіла я. — Ми ж так на вас розраховували… Та якщо вже так…
Вже за день вона зібрала речі й поїхала. А я… нарешті зітхнула.
Дім знову наповнився затишком і тишею. Я повернулася до сина, до своїх улюблених клопотів. Василь був поруч, ми знову стали родиною, а не заручниками нав’язаної «допомоги». І знаєте що? Нітрохи не шкодую про свій «хитрий» план. Бо іноді жінка повинна боронити не лише себе, а й свій спокій.
