Весь свій вік ми з чоловіком прожили для дітей. Не для себе, не для якихось там успіхів, а саме для них — наших трьох коханих, яких ми вирочили, доглядали, віддавали їм усе, що мали. І хто б міг подумати, що наприкінці цього шляху, коли вже немає ні здоров’я, ні сил, поруч опиниться лише біль і самотність, а не вдячність і турбота.
Ми з Іваном знали одне одного з дитинства — гуляли в одному дворі, вчилися в одному класі. А коли мені виповнилося вісімнадцять, ми одружилися. Весілля святкували скромно, грошей не було зовсім. За кілька місяців я дізналася, що вагітна. Тоді Іван кине навчання, щоб влаштуватися на дві роботи — просто щоб прогодувати родину.
Жили ми бідно. Бувало, три дні поспіль їли лише картоплю, але ніколи не скаржилися. Ми знали, заради чого все це. Мріяли, щоб наші діти не відчули тої бідності, в якій ми жили. І коли ситуація поступово поліпшилася, я знову завагітніла. Було страшно, але ми з чоловіком навіть не вагалися — роститимемо. Адже це ж наша дитина.
На той момент у нас не було ніякої допомоги. Ніхто не приїжджав, не посиджував з дітьми. Моя мама померла рано, а свекруха жила в іншій області і була надто зайнята собою. Я буквально не виходила з кухні та дитячої кімнати, а Іван пропадав на роботі, повертаючись пізно, з втомленими очима та потрісканими від холоду руками.
До тридцяти я народила третю дитину. Важко? Так. Але ми й не сподівалися, що буде легко. Життя нас не пестило. Ми просто поступово йшли вперед. Крок за кроком, через кредити, виснажливу роботу, ми домоглися того, що двом дітям купили квартири. Скільки безсонних ночей це коштувало — знає лише Господь. А молодшу відправили вчитися за кордон — вона мріяла стати лікарем. Ми взяли чергову позику і сказали собі: «Ми витримаємо».
Роки летіли, наче на швидкому перемотуванні. Діти виросли, розлетілися. У них своє життя. А в нас почалася старость. Не повільна та спокійна, як хотілося б, а різка — з діагнозом Івана. Він слабшав, танув на очах. Я доглядала за ним сама. Жодне дзвінка, жодного візиту.
Старша донька, коли я подзвонила з проханням приїхати, відповіла роздратовано:
— У мене свої діти, свої справи. Я не можу.
Але знайомі розповіли, що бачили її в кав’ярні з подружками.
Син відмовився через роботу, хоча того ж дня виклав у мережу світлини з пляжу в Єгипті.
А молода — та, заради якої ми продали майже все, щоб вона отримала європейську формацію — відписалася, що не може вирватися через сесію. І все.
Я ночами сиділя біля ліжка Івана, годувала його з ложки, міряла температуру, тримала за руку, коли йому було боляче. Я не чекала чудес — просто хотіла, щоб він відчував, що хтось поруч, кому він ще потрібен. Бо він потрібен мені.
І саме тоді я зрозуміла — ми залишилися самі. Цілком. Без підтримки, без тепла, навіть без елементарного інтересу. Так, ми зробили для дітей усе. Ми не їли, щоб вони їли. Ми не купували собі нового, щоб у них було краще. Ми не відпочивали — щоб вони могли поїхати до моря.
А тепер ми — зайве. І знаєте, що найболючіше? Навіть не зрада. А гірке усвідомлення, що тебе викреслили. Що ти був потрібен, доки був корисний. А тепер — лише заважаєш. Вони молоді, вони живуть, у них усе попереду. А ти — з минулим, яке нікому не цікаве.
Чую інколи, як сусіни сміються у коридорі — до них приїхали онуки. Бачу, як подруга йде в парк, тримаючи за руку доньку. І стискаюся всередині. Нам таке не світить. Ми для своїх дітей — лише історія.
Тепер я перестала дзвонити. Перестала нагадувати про себе. Ми з Іваном живемо у маленькій, але чистій квартирі. Я варю йому каші, вмикаю старі фільми, сижу поруч, коли він засинає. І кожного вечора благаю небо лише про одне — хай йому не буде боляче. Хай його відхід буде легким. Бо більше страждань він не заслужив.
А діти… Що ж діти? Мабуть, у них усе добре. Ми ж для цього й старалися. Тільки ось чому так гірко від цього «щастя»? Чому так пусто і холодно на душі?
Ми з чоловіком голодували заради їхнього щастя. А тепер у тиші кількаємо сльози.
