Жадібність, прихована під маскою турботи, часто перетворюється на зраду. І якщо хтось вважає, що родинні зв’язки – це запорука любові та вірності, то ця історія – жорстоке прозріння.
Ганна Степанівна завжди була жінкою скромною та доброю. Життя їй випало нелегке – рано овдовіла, сама виростила двох дітей: доньку Марічку та сина Івана. Працювала медсестрою у лікарні, ніколи не нарікала, нічого не просила. Все, що мала, віддавала дітям, вірячи, що вони прикрасять її старість теплом і піклуванням.
Коли Ганні виповнилося 75, здоров’я почало зраджувати. Серце боліло, ноги не слухалися, тиск скакав. Марічка запропонувала матері продати стару хату в селі та переїхати до неї у міську квартиру.
– Мамо, тобі самій у такій глушині не можна, а у нас затишно, онуки поряд, щодня тебе бачитимуть, – умовляла дочка, дивлячись у вічі із напруженою посмішкою.
Ганна Степанівна повірила. Продала хату, віддала гроші доньці – «на ремонт, на майбутнє». І переїхала.
Перші тижні все справді нагадувало казку: затишок, вечері, сміх онуків. Але незабаром доньку почало дратувати буквально все: материнські поради, легкий запах ліків, навіть тихий звук телевізора. Кожне слово Ганни стало для неї нагадуванням про «зайву» турботу.
– Мамо, ти ж розумієш, що тобі потрібен спеціальний догляд? Я знайшла гарний будинок для літніх людей. Там і лікарі, і процедури… і ніхто не буде на тебе сердитися.
І матір відвезли. Без пояснень, без прощання. Оформили як «тимчасове перебування» – і більше не поверталися.
Але в Ганни був ще син – Іван. Жив у іншому місті, рідко навідувався, але мати завжди казала про нього з теплотою: «У Вані велике серце. Він не забуде». І вона не помилилася.
Одного разу Іван приїхав без попередження – хотів зробити сюрприз. Але вдома матері не знайшов. Сусіди розповіли все: як вивозили Ганну, як продали хату, як Марічка розпорядилася її грішми.
Серце Івана переповнилося обуренням. Він поїхав до будинку для літніх. Побачив, як його мати – колись жвава, усміхнена жінка – сидить на лавочці, зігнута, з порожнім поглядом.
– Мамо… як так вийшло? – упав перед нею на коліна. – Невже ти цього заслужила?..
Вони плакали. Вона – від болю і сорому. Він – від провини і лютості. Тоді Іван ухвалив рішення: забере матір до себе. Вирве її з цієї безодні самотності.
За місяць Ганна Степанівна в’їхала у новий будиночок – невеличкий, затишний, на околиці міста. Тут пахло свіжістю і варенням, у садку квітли троянди, а на вікнах повівалися білі фіранки.
– Мамо, тепер це твій дім. Ти тут – господиня. А ми завжди поряд.
Невістка зустріла свекруху з обіймами, сказала: «Ви для нас – як рідна мати. Ми про вас подбаємо».
І все мало б закінчитися щасливо, якби не несподіваний візит Марічки. Вона прийшла до будинку для літніх – забрати «допомогу», як вона називала мізерну пенсію матері.
Але їй повідомили, що Ганни Степанівни тут більше немає. Жінка запанікувала. Дізнавшись нову адресу, прийшла під виглядом люблячої доньки – зі штучними сльоза”Але цього разу двері перед нею зачинилися назавжди, залишивши за собою лише холодне безмовне ехо минулих помилок.”
