«У вас є місяць, щоб з’їхати з моєї квартири!» — оголосила свекруха. А чоловік мій став на її бік.
Ми з Дмитром прожили разом два роки перед тим, як вирішили офіційно одружитися. За цей час я щиро впевнилася, що мені пощастило не лише з нареченим, а й із його родиною. З матір’ю Дмитра у нас складалися теплі стосунки. Я завжди слухала її поради, ставилася з повагою, навіть у душі раділа, що мені дісталася така мудра й доброзичлива свекруха.
Весілля майже повністю оплатила вона. Мої батьки змогли допомогти лише з дрібними витратами — у них були труднощі, і ніхто не дорікав їм за це. Все йшло, як у казці. Здавалося, попереду нас чекає лише світле майбутнє. Але через кілька днів після весілля моя «люба» свекруха огризнула нас словами, які досі лунають у моїх вухах.
«Ну що ж, діти, — промовила вона сухо, — я виконала свій материнський обов’язок. Виростила сина, вивчила, одружила. А тепер, будь ласка, збирайтеся — у вас є рівно місяць, щоби звільнити мою квартиру. Ви тепер сім’я — вчіться жити самостійно. Труднощі будуть, але вони вас загартують. Вам доведеться економити, викручуватися, шукати вихід. А я… я нарешті почну жити для себе».
Я завмерла. Дмитро мовчав. Мені здавалося, що це жарт, але по обличчю свекрухи було видно — вона серйозна.
«І, будь ласка, не розраховуйте, що я буду сидіти з онуками, — продовжила вона, ніби добивала нас. — Я віддала синові все. І більше нікому нічого не винна. Так, я бабуся, але не нянька. Ви завжди будете мені раді в гості, але на мою допомогу не розраховуйте. Не осуджуйте мене, зрозумієте, коли самі опинитесь на моєму місці».
Сказати, що я була в шоці — це нічого не сказати. Усе, у що я вірила, розсипалось за мить. Я стояла посеред кімнати, яку вважала тимчасовим, але все ж домом, і відчувала, як земля тікає з-під ніг. Я лютилася, мені було боляче й образило. Ця жінка залишиться сама у трикімнатній квартирі, а нас виганяє, немов чужих. Адже Дмитро — її син, він співвласник цього житла!
Я чекала, що він скаже хоч слово на мій захист, що стане на мою сторону… Але він поглянув на мене й тихо промовив:
«Мабуть, мама має рацію. Ми повинні самі спробувати».
Він одразу почав шукати орендовану квартиру, зацікавився новими вакансіями — «тепер треба більше заробляти, адже у нас своє життя».
Я дивилася на нього й не впізнавала. Де та людина, яка клялася ніколи не дати мене в обиду? Де його обіцянка захищати й підтримувати?
Мої батьки, на жаль, не могли нас приютити — жили в маленькій двокімнатній «хрущовці» разом із молодшою сестрою. Допомогти грошима — тим більше. Я не докоряю їм. Але де була ця свекруха з лагідною усмішкою й добрим словом, коли ми їй були потрібні?
Я стільки чула, що свекрухи бувають різними. Але не думала, що моя виявиться з тих, що легко викидають молодих за поріг, навіть якщо її син — один із «виселених».
А що до дітей… Хіба не кожна бабуся мріє пестити онуків? Хіба не для цього живуть жінки її віку? Я пам’ятаю, як вона ще рік тому з ентузіазмом казала: «Коли в мене з’явиться онук — з рук не випускатиму!»
А тепер: «Я нікому нічого не винна».
Може, вона й права — ми дійсно повинні навчитися стояти на власних ногах. Може, її рішення — це форма «суворої любові». Але скажу чесно: я більше ніколи не зможу дивитися на неї з колишньою довірою. Бо того вечора вона показала, що у важку хвилину — вона за себе, а не за родину.
А Дмитро?.. Він обрав матір. І навіть якщо він вважає, що це тимчасово — для мене це назавжди.
Сьогодні я зрозуміла: справжній родинний вогонь — не в чотирьох стінах, а в серцях. І якщо хтось свідомо його гасить — немає сенсу грітися біля попелу.
