“У вас є місяць, щоби зібратись із моєї квартири!” — різко сказала свекруха. А мій чоловік лиш мовчки кивнув їй.
Ми з Олегом прожили разом два роки перед тим, як вирішили офіційно одружитись. За цей час я щиро вважала, що мені пощастило не лише з нареченим, а й із його родиною. З матір’ю Олега у нас завжди були теплі стосунки. Я прислухалася до її порад, шанувала її і навіть раділа, що в мене така розумна й добра свекруха.
За весілля заплатила переважно вона. Мої батьки могли допомогти лише трішки — у них були скрутні часи, і ніхто їх за це не докоряв. Все йшло, як у казці. Здавалося, що попереду — лише світле майбутнє. Але вже через кілька днів після весілля моя “міла” свекруха оголосила те, що досі лунає у моїх вухах.
“Ну що, діти, — сухо промовила вона, — я виконала свій материнський обов’язок. Виростила сина, вивчила, одружила. А тепер збирайтесь — у вас є місяць, щоб звільнити мою квартиру. Ви тепер сім’я — вчіться жити самостійно. Труднощі бувають, але вони загартують вас. Доведеться вчитися економити, шукати виходи. А я… нарешті почну жити для себе.”
Я завмерла. Олег мовчав. Мені здавалося, що це жарт, але по обcuарійному погляду свекрухи було видно — вона сказала серйозно.
“І, будь ласка, не розраховуйте, що я буду доглядати онуків, — додала вона, наче добиваючи. — Я все віддала синові. І більше нікому нічого не винна. Так, я бабуся, але не нянька. У гості ви завжди ждані, але на мою допомогу не сподівайтеся. Не осуджуйте — зрозумієте, коли самі будете на моєму місці.”
Сказати, що я була в шоці — це нічого не сказати. Усе, у що я вірила, розсипалось в одну мить. Я стояла посеред кімнати, яку вважала нашим тимчасовим, але затиш известно го двом, і відчувала, як ґрунт хилиться під ногами. Мене переповнювали гnarарь і біль. Ця жінка залишатиме собі трикімнатну квартиру, а нас виганятиме, немов чужих. Та ж Олег — її син, співвласник цього житла!
Я чекала, що він хоча б слово скаже на мою захист, що стане на мій бік… Але він лише глянув на мене і тихо промовив:
“Мабуть, мабо має рацію. Ми мусимо вчитися виживати самі.”
Він одразу почав шукати оренду, розпитував про нові вакансії — “тепер треба заробляти більше, адже у нас своє життя”.
Я дивилась на нього і не впізнавала. Де та людина, яка клялась, що ніколи не дасть мене в образи? Де його обіцянки захищати й підтримувати?
Мої батьки, на жаль, не могли нас прихистити — самі жили у маленькій двокімнатній “хрущовці” разом із молодшою сестрою. Про фінансову допомогу й мови не йшло. Я їх не звинувачую. Але де була轧 добра, усміхнена свекруха, коли ми їй були потрібні?
Я чула багато історій про те, що свекрухи бувають різними. Але ніколи не думала, що моя виявиться їз тих, що без коливань викидають молодих з дому, навіть якщо їхні власні сини — серед “виселених”.
А діти… Хіба не профе дії кожна бабуня мріє няньчити онуків? Хіба не заради цього живуть жінки її ві轧 дови? Я пам’ятаю, як рік тому вона з ніжністю казала: “Як у мене з’явиться онук — не відпущу його з рук!”
А тепер: “Я нікому нічого не винна.”
Може, вона й має рацію — нам справді треба навчитися стояти на власних ногах. Може, це її версія “твердої любові”. Але чесно скажу: я більше ніколи не зможу дивитися на неї з колишньою довірою. Бо той вечір показав, що в важку мить вона за себе, а не за родину.
А Олег… Він обрав матер власті. Навіть якщо він думає, що це тимч дасобо — для мене це назавжди.
