Все почалося пізнього вечора, коли дзвінок сина перервав мою вечірню каву. “Мамо, Маріянку забрали на швидкій! Болі страшенні, лікарі бояться ускладнень. Я їду з нею до лікарні, а Тарасика залишити ні з ким…” За півгодини на порозі стояв син із коляскою, сумками та півторарічним малям. В очах – чиста паніка. Як тут відмовиш, навіть якщо із моєю невісткою у нас відносини… ну, скажімо так, не з найтепліших.
Відколи народився Тарасик, мене тримали майже за шкідливу бабуську. Скільки разів пропонувала допомогу – і з їжею, і з дитиною – у відповідь чула виключно: “Дякуємо, ми самі”. Не лізла напроч, але серце нило – адже я ж бабуся, хочу бути поруч! Востаннє я бачила онука ще на Великдень, а після того Маріянка і зовсім відгородилася. Під час карантину це перетворилося на справжній театр абсурду: усі поверхні протиралися оцтом, двері відчиняли ліктем, а про гостей й мови не йшло.
І ось коли гром гримнув – мене таки впустили. Син залишив мені цілий арсенал: скляночки, креми, інструкції, три зміни одягу та навіть спеціальний мʼяч. “Маріянка завжди колише Тарасика тільки на ньому, інакше не засинає”, – поспішно пояснив він. Я кивнула, хоча подумала: “Ех, диво-методи… У мої часи діти спали і без мʼячів”. Відправивши сина до лікарні, я подзвонила на роботу і взяла два тижні за свій рахунок. Не вперше – не таких ще випробувань проходила.
Перша ніч, звісно, була жахом. Кричав так, що сусіди застукали – питали, чи не треба викликати міліцію. Вибачилася, пояснила. Вони тільки похитали головами й пішли. Але вже до третьої ночі Тарасик засинав під мої тихі колиховні рухи – без мʼяча, без додаткових танців з бубном.
Через пʼять днів подзвонила Маріянка. Питала про все: що їсть, як спить, якого кольору какашки і чи точно я дотримуюсь графіку. Спокійно розповіла, що все добре – їсть мої домашні пюре (банкам із магазину я не довіряю), спить міцно. Вона мовчала. Не вірила, що дитина може засинати без їхніх ритуалів.
Два тижні я жила цим малюком. Мої руки знову навчилися пестити немовля, серце билося у такт його диханню. Втомилася, звісно. Але була щаслива – нарешті відчула себе справжньою бабусею.
Коли Маріянку виписали, я передала їй Тарасика, склала речі. Жодного “дякую”, жодної усмішки. Лише холодний погляд і фраза:
– Ви все зробили не так.
– Прошу? – не зрозуміла я.
– Ви зламали режим. Він тепер кричить по ночах, а від ваших пюре у нього висип. Чому ви не слухали нас? Ми ж пояснювали, як треба!
Я оніміла. Два тижні – жодних скарг, і ось тепер на мене висипали всі “дяки”. Замість вдячності – скандал. Було боляче й образиво. Я ж не напрошувалася – я допомогла у біді. А нагорода – ярлик “нічого не вміє”.
Тепер мені заборонено бачитися з онуком. Маріянка каже, що мені не можна довіряти. Тарасика я бачу лише на світлинах у соцмережах. Син мовчить, не втручається. І я не наполягаю. Але всередині – болючий холод.
Я не вважаю, що помилялася. Виростила сина без сучасних методик – і вийшов чудова людина. А тут – годування по хвилиннику, сон за графіком, все по підручнику. Де ж тут любов?
Не знаю, хто правий, а хто ні. Знаю одне: я – бабуся, і я люблю свого онука. І якщо колись вони знову подзвонять із проханням про допомогу – я без вагань відчиню двері. Але ця образа, ця холодність – вони залишаться зі мною назавжди.
