Це триває вже третій рік. Коли мій син Олег привів у наш дім нову дружину — жінку з двома дітьми від першого шлюбу, — я навіть уявити не могла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це отак ненадовго, що вони зупиняться у мене лише на пару місяців, поки не знайдуть помешкання. Але минуло три роки, а тимчасове стало постійним. Більше того — тепер його дружина Оксана чекає від нього дитину. І кожен день мого старого віку все більше схожий на катування.
Ми мешкаємо у звичайній двокімнатній квартирі в спальному районі. Зараз тут — я, мій син, його вагітна дружина та її двоє дітей. Скоро з’явиться ще одна малеча. Я не скаржуся на Оксану — вона звертається до мене ввічливо, не свариться. Але по хаті нічого не хоче і не вміє робити. Хоча діти у неї в садочку, вона не працює, а тільки сидить у телефоні чи гуляє з подругами. Іноді робить манікюр, і я навіть бояся запитати, на чиї гроші.
Олег працює, так. Але його зарплати ледве вистачає на продукти й комуналку, особливо з такою оточеністю. Все інше — на мені. Моя пенсія, а ще підробіток: щодня з п’ятої ранку я мию підлоги в двох офісах, а до восьмої повертаюся додому. Здавалося б, можна було б і відпочити, але не тут-то було — у мийці гора посуду після родинного сніданку, обід ще не готовий, білизну не перепрано, підлогу не помето. А ж це все — на мені.
Оксана, допоки не завагітніла, хоч у магазин ходила, іноді готувала. Зараз — взагалі нічого. Каже, що живіт тягне. Відводить дітей до садка й зникає. Додому приходить з Олегом до обіду, а їсти ж треба — і готувати, і накривати, і потім все мити. Хіба вона це робить? Ні, звичайно. Усе на мені. І я вже не справляюся.
Одного разу я наважилася поговорити з сином. Ну, Олеженько, у нас занадто багато народу в маленькій квартирі, може, ви з Оксаною подумаєте про оренду? Він лише плечем знизав: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». І ніби ніж по серцю. Я все життя працювала заради нього, заради родини. А тепер — терпи?
Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка ледь не впала з плити. Забрала швидка. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодних стресів. А як тут відпочивати, коли в домі кожен день — як ярмарок?
Діти, звичайно, не винні. Але й вони, і вагітна Оксана, і байдужість сина перетворили мою старость на нескінченну втому. Після обіду я намагаюся хоча б на годину лігти — ноги гудуть, поперек болить. Але потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері дім перетворюється на божевільню: діти пищать, бігають, сваряться, кричать, плачуть. Спокій у цій квартирі — давно забута розкіш.
Я все частіше ловлю себе на думці, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти собі хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не буде бити каструлі, кидати іграшки й чекати, що їм принесуть їсти. Де я зможу, нарешті, просто зітхнути.
Але мені страшно. Страшно залишитися самій. Страшно брати на себе кредит у старості. Але ще страшніше — кожен день почуватися служницею у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старість із теплотою та турботою. А вийшло — із покривами від миття на руках і пульсом за двісті.
Життя вчить: іноді любов до близьких має межу, за якою починається забуття себе. І як би не було болюче, треба знаходити в собі силу сказати «достатньо».
