Жадібність, прихована під маскою турботи, часто стає ножем у спину. Хто думає, що родина — це гарантія любові, той ще не знав історій, як ця.
Ганна Степанівна завжди була тихою та доброю. Рано овдовіла, сама виростила доньку Марію та сина Івана. Працювала медсестрою у лікарні, ніколи не скаржилася, не просила допомоги. Все віддавала дітям, вірячи, що вони прикрасять її старість.
Коли Ганні виповнилося 75, здоров’я стало зраджувати. Давлення скакало, серце боляче стискалося, ноги не слухалися. Марія запропонувала матері продати стару хатинку на Поліссі та переїхати до неї у Київ.
— Мамо, тобі не можна самій у такій глушині, — говорила дочка, дивлячись у вічі з натягнутою посмішкою. — У нас затишно, онуки будуть біля тебе щодня.
Ганна повірила. Продала дім, віддала гроші доньці — «на ремонт, на майбутнє». І переїхала.
Спочатку все було ніби прекрасно: затишок, сміх онуків, спільні вечері. Але незабаром Марію почало дратувати все: материн дихання, її поради, прохання зробити тихіше телевізор. Кожне слово Ганни стало наче вторгненням у її світ.
— Мам, тобі потрібен професійний догляд. Я знайшла гарний будинок для літніх. Там лікарі, процедури, прогулянки… і ніхто не буде на тебе злитися.
Так Ганну відвезли. Без сліз, без пояснень. Оформили як «тимчасове перебування» — і не повернулися.
Але в неї був ще син — Іван. Він жив у Львові, рідко навідувався, але мати завжди шепотіла: «Ваня має добре серце. Він не забуде». І не помилилася.
Одного разу Іван приїхав без попередження — хотів зробити сюрприз. Але матері вдома не знайшов. Сусіди розповіли все: як вивезли Ганну, як продали хату, як донька розпорядилася її грішми.
Іван не витримав і поїхав у будинок для літніх. Побачив свою матір — колись жваву, теплу жінку — тепер згорблену, з порожнім поглядом. Серце розірвалося.
— Мамо… як так вийшло? — упав перед нею на коліна. — Невже ти цього заслужила?..
Вони плакали. Вона — від болю. Він — від гніву та провини. Тоді Іван вирішив: забере матір до себе.
За місяць Ганна Степанівна заїхала у новий будинок — невеличкий, але затишний, на околиці Львова. В пахло вишневим варенням, у саду цвіли соняхи, а на вікнах майоріли білі фіранки.
— Мамо, тепер це твій дім. Ти тут — господиня. А ми поруч.
Невістка зустріла свекруху з обіймами: «Ви для нас — рідна людина. Ми про вас подбаємо».
І все мало б скластися щасливо, якби не візит Марії. Вона прийшла до будинку престарілих за «допомогою» — так вона називала мізерну пенсію матері, яку забирала під вигаданими приводЗа вікном зашумів дощ, а Ганна Степанівна, обіймаючи сина, промовила: “Тепер я зрозуміла, хто справді мій”.
