Вероніка Кирилюк була жорсткою у спілкуванні. Скільки її знали колеги, вона завжди різала правду-матку. І не важливо, чи хотів ти це чути, чи ні.
Ось як Ольга цілий ранок фліртувала з новим адміном. Між справами швидко справлялася із замовами. Не йшла — летіла офісом. *”Ти ж знаєш, що його дружина у пологовому?”* — спитала Вероніка. І все. Історія здулася. Весь флірт до біса.
Або Маріанна, яка ніяк не могла кинути палити. Пробувала пластирі, спеціальні цукерки — не допомогло. Купила «чудо-сигарету». Кожні півгодини виблягала на перекур. Вероніка їй у відповідь: *”А ти бачила склад цієї магічної сигарети? Я — ні. Його ніхто не бачив. Цікаво чому?”*
Всі обходили Вероніку стіною. Нікому не хотілося потрапити на її гостру язика. А їй було байдуже. Адже правда від цього нікуди не дівалася. Але хто її тут потрібен, ця правда?..
Коли Вероніка поїхала на стажування за кордон, усі полегшено зітхнули. Курили за будівлею, фліртували з новими клієнтами, влаштовували божіві четверги й цілувалися в темних куточках офісу. Одружені та неодружені.
Вероніка повернулася через три тижні. Завжди в сукні-футлярі, на шпильках, з густым шлейфом парфумів та обов’язковим макіяжем. А тепер увійшла в пошарпаних джинсах і довгому светрі, який був явно на два розміри більший. Ні грама косметики. Волосся зібране в недбалий пучок. У сонцезахисних окулярах – не знімала їх, доки не зникла у кабінеті. І замість парфумів – тонкий аромат *”Правди”* від Calvin Klein.
І що важливо — не дорікнула секретарці, що та знову не підготувала документи до планерки. Не наїхала на адміна за постійні розмови з дружиною. Пройшла повз коробки з документами, де копошився юрист. Все залишилося без уваги.
*”Не пройшла стажування!”* — виніс вердикт юрист.
*”Захворіла!”* — припустила секретарка.
*”Закономірно!”* — реготала Ольга.
*”І тому в светрі на два розміри більше?”* — усміхнулася перекладачка.
*”У будь-якому разі через годину планерка. Краще підготуватись, а не пліткувати”.*
Та через годину вона так і не з’явилася в конференц-залі. Хоча всі зібралися. Чекали. Нервово постукували пальцями.
І раптом адмін, який сидів біля окна, скрикнув:
*”Та ж ось вона! Дивіться!”*
І всі кинулися до вікна.
Навпроти, за столиком у затишній кав’ярні, сиділа їхня Вероніка. Але якась інша. Не через відсутність макіяжу чи розкутий пучок замість суворого зачісу. Ні. Просто навпроти неї сидів чоловік, щось розповідав, а вона сміялася.
Їхня. Вероніка. Сміялася.
Ті, хто зібрався в залі, не відривали очей від вікна. Ніби намагалися переконатися, що це справді вона. Та сама різка, невдоволена, дратівлива — а зараз сиділа навпроти зовсім інша.
*”Чесно кажучи, я не знайшла сорочку вранці”,* — зявилася Вероніка до Сергія й посміхнулася. *”Тому натягнула твій светр”.*
*”Мені більше подобається, коли ти без нього”,* — відповів чоловік.
Вероніка почервоніла й легенько штовхнула його кулачком у плече.
*”Годі”.*
*”Не можу”,* — нахилився він до неї. *”Треба терміново закруглятися та їхати до мене. Чи до тебе. Мені все одно. З того дня, як ми зустрілися в аеропорту, усе змінилося”.*
*”Погоджуюсь”.*
*”До речі”,* — прошепотів він, *”ти наділа светр навиворіт”.*
*”От чорт!”*
*”Точно їдемо до мене його знімати”.*
Вона розсміялася, дістала телефон і набрала номер.
Усі в конференц-залі почули дзвінок на ресепшені.
*”Компанія вітає вас! Вірочка Віталіївна? Гаразд. А вас тут чекають на планерку. Як — не приїдете? Отак от? Захворіли? Ого… Одужуйте!”*
І метнулася до залу.
*”Наша Вірочка захворіла!”* — влетіла секретарка.
*”Ми бачимо”,* — кивнув адмін. І всі втупилися у вікно, де цілком здорова Вероніка сідала в авто з незнайомим чоловіком. *”Вона зникне мінімум на кілька днів. І навіть не варто їй писати чи дзвонити”.*
*”Чому?”* — здивувалася секретарка.
*”Ти колись приходила на роботу в светрі, надіяному навиворіт?”* — усміхнулася Ольга. *”І потім сиділа в окулярах, щоб не було видно, як круто провела ніч. Коли тобі плювати, що ти без макіяжу. Такий собі пофігістський погляд, бо ти — не тут, а все ще поряд із коханим”.*
Секретарка перетравлювала інформацію. Решта — так само.
Ольга усміхнулася й попрямІ коли двері конференц-залу зачинилися за нею, усі зрозуміли: Вероніка вже ніколи не буде такою, як раніше.
