Три роки минули з того дня, як мій син Дмитро привів до нашого дому нову дружину з двома дітьми. Я ніколи не думала, що моє життя перетвориться на справжнє пекло. Спочатку він запевняв, що це лише на кілька місяції, поки вони не знайдуть власне житло. Але час минав, а “тимчасове” стало постійним. До того ж, зараз його дружина Оксана чекає на їхнього спільного дитинча. І кожен мій день у старості нагадує каторгу.
Ми мешкаємо у звичайній двокімнатній квартирі у спальному районі. Зараз тут живемо я, мій син, його вагітна дружина та її двоє дітей. Скоро буде ще одна дитина. Не скажу, що Оксана погана — вона ставиться до мене з повагою, не влаштовує скандалів. Але по хаті не працює і не вміє. Хоча діти в садочку, вона не працює, а лише сидить у телефоні чи гуляє з подружками. Інколи робить манікюр — але я навіть боятися запитати, чиїми грішми.
Дмитро працює, це так. Але його зарплати ледь вистачає на продукти та комуналку, особливо з такою ошатою. Все інше — на мені. Моя пенсія та підробітки: щодня з п’ятої ранку я мию підлоги у двох офісах, а до восьмої повертаюся додому. Здавалося б, можна відпочити, але де там — у мийці гора посуду після сніданку, обід ще не готова, білизну не перепрано, підлогу не підметено. І все це лягає на мої плечі.
Оксана, доки не завагітніла, хоча б іноді готувала чи ходила до магазину. Тепер і цього немає. Каже, що живот тягне. Відводить дітей до садка — і зникає. Повертається разом із Дмитром до обіду, а їсти-то треба — і готувати, і сервірувати, і потім мити. Хіба вона це робить? Звісно, ні. Все на мені. І я вже не витягую.
Якось наважилася поговорити з сином. Мовляв, Дмитре, нас забагато в цій малій квартирі, може, подумаєте про оренду? Він лише знизав плечима: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ножем по серцю. Я все життя прожила заради нього, заради родини. А тепер — терпи?
Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка ледь не впала на мене. Забрали швидкою. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. Та як тут спочивати, коли вдома щодня — як на ярмарку?
Діти, звісно, не винуваті. Але вони, і вагітна Оксана, і байдужість сина перетворили мою старість на нескінченну втому. Після обіду я намагаюся прилягти хоч на годину — ноги гудуть, поперек болить. Але потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері будинок перетворюється на божевільню: діти п’ють, бігають, сваряться, кричать, плачуть. Тиша в цій квартирі — давно забута розкіш.
Я все частіше думаю, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не битиме горщики, не розкидатиме іграшки і не чекатиме, що їм принесуть їсти. Де я зможу, нарешті, просто видихнути.
Але мені страшно. Страшно залишитися самій. Страшно брати кредит у старості. Але ще страшніше — кожного дня почуватися покоївкою у власному домі. У домі, де, як я сподівалася, зустріну старість з теплотою та турботою. А вийшло — із витертими до крові руками та пульсом за двісті.
