Я, Оксана, ніколи не думала, що стану «тією самою» – коханкою. Та доля була неласкава до мене в коханні. До тридцяти років просиділа в дівах, а потім вирішила – годі, треба шукати чоловіка.
Про те, що Михайло одружений, я спочатку не знала. Але потім він і сам перестав це приховувати, коли побачив, що я до нього прив’язалася. Я ж ніколи його не дорікала. Навпаки – лаяла саму себе за ці стосунки та за свою слабкість. Відчувала себе неповноцінною, бо не знайшла собі чоловіка вчасно, а роки йшли. Хоча, якщо подивитися – я була непоганою дівчиною: не красуня, але миловидна, трохи повненька, що, мабуть, додавало мені віку.
Стосунки з Михайлом не вели ні до чого. Бути коханкою я не хотіла, але й кинути його не могла. Було страшно залишитися самій.
Одного дня до мене завітав двоюрідний брат Ігор. Він був у місті проїздом у відрядження. Заскочив до мене на кілька годин, давно не бачилися. Снідали на кухні, балакали, як у дитинстві – про життя, про все. Я розповіла йому про свої стосунки. Розповіла все як є, трохи поплакала.
Раптом зайшла сусідка – кликала оцінити покупки. Я відлучилася на хвилин двадцять. Саме тоді почувся дзвінок у двері. Ігор пішов відчиняти, думав, що це я повертаюся – двері ж були незамкнені… На порозі стояв Михайло. Брат одразу зрозумів, хто це. Михайло збентежився, побачивши в мене вдома здоровенного чоловіка у спортивних штанях, що жував бутерброд з ковбасою.
— Оксана вдома? — буркнув Михайло.
— У ванній, — швидко знайшовся Ігор.
— Вибачте, а ви хто їй? — не відставав Михайло.
— А я її чоловік. Цивільний. Поки що… А ви до чого? — Ігор наблизився і вхопив його за комір. — То ти той одружений красунчик, про якого мені Оксана розповідала? Слухай сюди. Якщо ще раз тебе тут побачу – зі сходів зітхнеш, зрозумів?
Михайло, вирвавшись, швиденько подався геть.
Незабаром я повернулася. Ігор розповів про візит «друга».
— Що ти наробив? Хто тебе просив? — я заплакала. — Він більше не повернеться.
Я впала на диван і сховала обличчя в долонях.
— Так, не повернеться. І це добре. Годі сльози лити. У мене для тебе є чудовий варіант – удівець із нашого села. Після смерті дружини йому жінки проходу не дають, а він поки що всіх відганяє. Схоже, ще хоче побути сам. От що: після відрядження я знову заїду – будь готова. Поїдемо в село разом. Познайомлю вас.
— Як так? — я здивувалася. — Ні, Ігорю, я не можу. Невідомий чоловік. І що я там робитиму? Соромно ж.
— Соромно спати з чужим чоловіком, а не з вільним познайомитися. Ніхто тебе до нього в ліжко не тягне. Поїдемо, кажу, у Люби мій день народження.
Через кілька дні ми вже були в селі. Дружина Ігоря, Люба, накрила стіл у садку біля лазні. На сімейне свято прийшли сусіди, друзі та товариш Ігоря – удівець Андрій. Сусіди мене добре знали, а з Андрієм я бачилася вперше.
Після душевних посидень я повернулася в місто. У душі відзначила, що Андрій був дуже тихий, скромний. «Мабуть, ще сумує за дружиною. Бідний чоловік. Мало таких щирих», — подумала я.
Наступного тижня, у вихідні, почувся дзвінок у двері. Я нікого не чекала. Відчинила – і аж здивувалася: на порозі стояв Андрій із пакетом у руках.
— Вибачте, Оксано, я проїздом. На ринок заїжджав. Подумав, раз вже познайомилися – можна й завітати, — промовив він, сором’язливо.
Я запросила зайти. Здивування не проходило, але я запропонувала чаю, починаючи здогадуватися, що цей візит – не випадковість.
— Ну що, все купили, що треба? — запитала я.
— Так, решта в машині. А це вам. — Він дістав з пакета невеликий букет тюльпанів.
Я взяла квіти, і очі мої засяяли.
Пили чай на кухні, розмовляли про погоду та ринкові ціни. Коли чай закінчився, Андрій подякував і збирався йти. У передпокої він повільно натягнув піджак, зашнурував черевики. Тоді, майже на порозі, раптом обернувся:
— Якщо зараз піду і не скажу, то не пробачу собі. Оксано, я весь тиждень лише про вас і думав. Чесно. Так запала ви в душу. Ледь дочекався вихідних. Ось і приїхав. Адресу в Ігоря взяв…
Я почервоніла і опустила очі.
— Ми ж так мало знаємо одне одного…
— Це нічого. Головне, що я вам не огидний? А можна на «ти»?… Я розумію, що я не подарунок. До того ж у мене донька мала, вісім років. Зараз у бабусі.
Він хвилювався, руки трохи тремтіли.
— Донька – це добре. Це щастя, — промовила я мрійливо. — Завжди хотіла донечку.
Андрій, підбадьорений цими словами, взяв мене за руки, притягнув до себе і поцілував.
Після поцілунку він подивився на мене. У моїх очах блищали сльози.
— Невже я тобі не до вЯ притулилася до нього і прошепотіла: “Так довго чекати на щастя… а воно так близько.”
