Я гадала, чи чоловік мені зраджує… Поки не пішла за ним і не дізналася, що він живе подвійним життям.
Перші п’ять років нашого з Олегом шлюбу нагадували кадри з ідеального родинного фільму. Ми були однією командою: ділилися мріями, підтримували один одного, разом переживали радощі та труднощі. Він здавався мені найщирішою, найнадійнішою людиною у світі. А потім — щось змінилося.
Він почав частіше затримуватися на роботі. Телефон майже не випускав з рук, постійно переводив його в беззвучний режим і клав екраном додолу. Спочатку я намагалася не прискіпуватися. Може, завал на роботі, проєкти чи просто втома. Але тривога зростала, а разом із нею — підозри.
Одного вечора, коли він знову повернувся пізно, я почула, як він говорить по телефону в коридорі. Шепотом, але дуже чітко:
— На добраніч, кохана. До завтра…
У мене перехопило горло. Так не говорять із колегою чи другом. «Кохана». До завтра. Я відчувала, як земля тремтить під ногами. Невже він зраджує? Думи крутилися, мов у вирі. Я не хотіла вірити, але й не могла просто забути.
Я почала стежити. Шукала можливість зазирнути у його листування, перевіряла маршрути, дивилася історію браузера. Нічого. Жодної зачіпки. Але внутрішній голос не втихав.
Потім стався переломний момент.
У суботу вранці він сказав, що їде на «важливу зустріч». Навідліг — у вихідний. Раніше він ніколи не працював по вихідних. Я кивнула, але всередині все клекотіло. Кажу, що йду до магазину, але ледве він виїхав — сідаю в машину і їду слідом.
Він їхав майже годину, все далі вглиб міста, у незнайомі квартали. Я нервувала, руки тремтіли на кермі, але зупинитися не могла. Мені треба було знати.
Він зупинився біля старого, похиленого будинку. Стара церква, облуплені стіни, занедбаний сад. Я припаркувалася подалі і спостерігала. Олег вийшов з машини і, не озираючись, впевнено зайшов усередину.
Минуло хвилин двадцять. Я ледь дихала. Раптом на порозі з’явився чоловік у чорній сорочці з білим коміром — священик. Вони тепло привіталися, обнялися, щось тихо обговорили. Потім Олег пішов за ним.
Я не вірила власним очам. Що він робить у церкві? Чому приховує це від мене? Він ніколи не говорив, що віруючий. Навіть не згадував про релігію.
Хвилини тяглися нескінченно. Я сиділа в машині, стискаючи кермо і не відводячи погляду від дверей. А потім він вийшов. Такий самий, у звичному одязі. Але… щось у ньому змінилося. Погляд став м’якшим, у рухах з’явилася якась внутрішня легкість.
Він озирнувся, і я, перелякавшись, присіла. Серце билося, мов у пастці. Він поїхав. Я знову рушила слідом — додому.
Коли він відчинив двері, я вже стояла в коридорі.
— Привіт, — сказав він, здивовано дивлячись на мене. — Щось забула?
Я схрестила руки і, намагаючись говорити спокійно, проказала:
— Я йшла за тобою сьогодні. Бачила, як ти заходив у церкву.
Він завмер. Очі потемнішали, плечі напружилися. Я чекала, що він почне виправдовуватися, що брехатиме, що сховається за щитом. Але замість цього він зробив крок до мене.
— Пробач. Я мав розповісти раніше. Але не знав, як.
— Що це було, Олегу? — голос зрадливо здригнувся. — Ти… ти священик?
Він кивнув.
— Я вчився таємно. Кілька років. Складав іспити, готувався. Мені завжди здавалося, що це — моє. Що я покликаний служити. Але боявся, що ти не зрозумієш. Тому жив… двома життями.
Я не знала, що відповісти. Це не була зрада. Не було іншої жінки. Але було інше життя. Ціле життя, сховане від мене.
— Чому мовчав?
— Боявся втратити тебе. Боявся, що якщо дізнаєшся — підеш. Що не приймеш мого вибору. А він став частиною мене. Не одразу, але став.
Ми мовчали. Я дивилася на людину, яку кохала, і наче вперше бачила її справжньою.
— Ти ще хочеш бути зі мною? — прошепотіла я ледве чутно.
— Більше за все. Але я більше не можу ховатися. І не хочу брехати. Це моя сутність, Наталко.
Я не відповіла. Просто підійшла і обняла його. Плакала, не в силі стримати бурю, яка рвалася назовні. І, мабуть, саме в той момент я зрозуміла: він не зрадив. Він просто шукав себе. І знайшов. А я… мусила вирішити, чи зможу бути поруч із ним — справжнім.
Іноді правда, хоч і болюча, дарує справжню свободу.
