Я думала, що чоловік мені зраджує… Поки не пішла за ним і не дізналася, що він веде подвійне життя.
Перші п’ять років нашого спільного життя з Олегом були наче знімки з ідеального родинного кліпу. Ми були партнерами у всьому: ділилися мріями, підтримували одне одного, разом переживали радощі й страхи. Він здавався мені найщирішою, найнадійнішою людиною у світі. А потім — щось змінилося.
Він став частіше затримуватися на роботі. Телефон майже не випускав із рук, часто ставив його на беззвучний режим і клав екраном донизу. Я спершу намагалася не прискіпуватися. Мабуть, аврал, проекти, або просто втома. Але тривога зростала, а разом із нею — підозри.
Одного вечора, коли він знову повернувся пізно, я почула, як він розмовляє по телефону в коридорі. Говорив тихо, але досить чітко:
— На добраніч, кохана. До завтра…
Від цих слів у мене перехопило подих. Так не говорять колегам чи друзям. «Кохана». До завтра. Я відчувала, що земля тремтить під ногами. Невже він зраджує? Думки крутилися вихром. Я не хотіла в це вірити, але й не могла просто відпустити.
Я почала стежити. Шукала можливість зазирнути в його переписки, перевіряла маршрути, дивилася історію у браузері. Нічого. Жодної зачіпки. Але внутрішній голос не втихав.
А потім сталося те, що стало переломним моментом.
У суботу вранці він сказав, що має поїхати на «важливу зустріч». Ні з того, ні з сього — у вихідний. Раніше він не працював по вихідних. Я кивнула, але всередині мене клекотіло. Я сказала, що йду в магазин, але ледь він виїхав, як я сіла в машину і попрямувала за ним.
Він їхав майже годину, все далі вглиб міста, у незнайомі райони. Я хвилювалася, руки тремтіли на кермі, але не могла зупинитися. Мені треба було знати.
Він зупинився біля невеличкої, пошарпаної будівлі. Стара церква, облуплені стіни, занедбаний сад. Я припаркувалася осторонь і спостерігала. Олег вийшов із машини і, нікуди не озираючись, впевнено зайшов усередину.
Минуло хвилин двадцять. Я ледве дихала. Раптом на порозі з’явився чоловік у чорній сорочці з білим коміром — священник. Вони тепло привіталися, обнялися, про щось тихо поговорили. А потім Олег пішов за ним усередину.
Я не могла повірити своїм очам. Що він робить у церкві? Чому приховує це від мене? Він ніколи не говорив, що віруючий. Ніколи не згадував про релігію взагалі.
Хвилини тяглися нескінченно. Я сиділа в машині, стискаючи кермо й не відводячи очей від дверей. І ось він вийшов. Такий самий, у звичайному одязі. Але… щось у ньому змінилося. Погляд став м’якшим, у рухах з’явилася якась внутрішня легкість, спокій.
Він озирнувся, і я, налякавшись, сховалася. Серце билося у скронях. Він поїхав. Я знову попрямувала за ним — додому.
Коли він відчинив двері, я вже стояла в коридорі.
— Привіт, — сказав він, здивовано глянувши на мене. — Щось забула?
Я схрестила руки і, намагаючись говорити спокійно, промовила:
— Я йшла за тобою. Сьогодні. Бачила, як ти заходив до церкви.
Він завмер. Очі потемнішали, плечі напружилися. Я чекала, що він почне виправдовуватися, що брехатиме, що сховається. Але замість цього він зробив крок до мене.
— Вибач. Я мав розповісти раніше. Але не знав як.
— Що це було, Олеже? — голос зрадливо тремтів. — Ти… ти священник?
Він кивнув.
— Я вчився таємно. Кілька років. Здавав іспити, готувався. Мені завжди здавалося, що це — моє. Що я покликаний до служіння. Але боявся, що ти не зрозумієш. Тому я жив… двома життями.
Я не знала, що відповісти. Це не була зрада. Не було іншої жінки. Але було інше життя. Ціле життя, приховане від мене.
— Чому мовчав?
— Боявся втратити тебе. Боявся, що якщо дізнаєшся — підеш. Що не приймеш цього мого вибору. А він став частиною мене. Не відразу, але став.
Ми мовчали. Я дивилася на людину, яку любила, і ніби вперше бачила її справжньою.
— Ти все ще хочеш бути зі мною? — запитала я ледве чутно.
— Більше за все. Але я більше не можу ховатися. І не хочу брехати. Це моя сутність, Марічко.
Я не відповіла. Просто підійшла й обняла його. Плакала, не в змозі стримати бурю, яка рвалася назовні. І, мабуть, саме в той момент я зрозуміла: він не зрадив. Він просто шукав себе. І знайшов. А я… маю вирішити, чи зможу бути поруч із ним — справжнім.
