Той вечір мав стати святкуванням мого недавнього підвищення. Я продумала кожну дрібницю: меню, вино, сервіровку, навіть музику для створення затишної атмосфери. Хотілося чогось простого, але душевного — зібрати близьких, посміятися, відчути, що життя це не лише робота, а й радісні моменти.
Запросила лише п’ятьох: найкращу подругу Олену з чоловіком Богданом, старого друга з університету Тараса та колегу, з якою останнім часом зблизилася, — Соломію. Всі вони знали одне одного, тож вечір обіцяв бути легким.
Все почалося чудово. На столі вже чекали закуски: канапки, фаршировані печериці, сири. Гості прийшли вчасно, у гарному настрої. Вино лилося, розмови пливли природно — Олена з Соломією обговорювали подорожі, Тарас розповідав кумедні історії з роботи. Я посміхалася: все йшло, як задумано.
А потім хтось постукав у двері.
Здивувалася — усі вже були тут. Може, сусід чи кур’єр помилився? Відкриваю — і бачу незнайомця, який одразу ж заявляє:
— Привіт! Я Руслан, друг Олени. Вона сказала, що можна зайти. Я ж не заважу?
Не чекаючи відповіді, він увійшов у квартиру.
Я завмерла. Олена жодного разу не згадувала про нього. Кинула на неї пильне питання в очах — вона опустила погляд і пробурмотіла:
— Ну, я… випадково розповіла, а він сам напросився…
Ледь стримала роздратування. Та вирішила не руйнувати вечір. Вдала, що все гаразд, налила Руслану вина, представила іншим. Усі обмінялися подивами, але кивнули. Старалися бути ввічливими.
Але незабаром стало ясно — це був той гість, якого не варто було пускати ні на яку вечерю.
Руслан говорив без перерви, перебивав усіх, жартував невпопад, сміявся над власними ж словами. Вино в його келиху зникало швидше, ніж у інших, а разом із ним — і залишки такту.
Олена занервувала, наче хотіла провалитися під землю. Богдан мовчав, Тарас котивив очима, а Соломія ледве стримувалася, щоб не піти.
Кульмінацією став момент, коли Руслан раптом підвівся й, хитаючись, підніс келих:
— За дружбу… і за нові знайомства! — вигукнув він. — Хоча, якщо чесно, я не розумію, як ви взагалі з Оленою спілкуєтеся. Вона, звичайно, класна, але нудьгувата!
Повітря в кімнаті застигло. Олена поблідла, Богдан стиснув кулаки, Тарас подавився, а Соломія мало не впустила келих.
— Руслане, годі, — прошепотіла Олена, на очах у якої виступили сльози.
— Та чого ви всі такі напружені? Розслабтеся! — махнув він рукою.
Ось тут моє терпіння урвалося.
Я підвелася і, дивлячись йому прямо в очі, спокійно, але твердо сказала:
— Руслане, дякую, що зайшов. Але тобі пора. Ти всіх відволікаєш.
Він засміявся:
— Серйозно? Я вам заважаю? Та годі, Наталю!
— Серйозно. Виходь.
Я підійшла і вказала на двері. У кімнаті стало тихо, як перед грозивою хвилею. Навіть Руслан зрозумів, що далі сперечатися безглуздо. Він пожав плечима і вийшов.
Я зачинила двері. Глибоко вдихнула. Повернулася до друзів.
— Пробачте. Я справді не очікувала, що він прийде.
Олена, з червоними від сліз очима, прошепотіла:
— Пробач мені. Я… не думала, що він буде таким.
— Тепер краще, — сказав Богдан.
Тарас хитнув головою:
— Ну, хоча б є про що згадати.
Ми всі засміялися. Напруга зникла.
Решта вечора пройшла не так ідеально, як я хотіла, але в сто разів тепліше. Ми були відверті, сміялися, ділилися враженнями. Вечеря вийшла не бездоганною — але справжньою. І я зрозуміла просту річ: навіть якщо ти не можеш передбачити, хто опиниться на твоєму святкуванні — ти завжди можеш вирішити, хто залишиться.
А ще — відтепер я думатиму двічі, перш ніж дозволяти комусь приводити своїх «друзів» без попередження. Особливо якщо це робить Олена.
