Усе починалося як сон. Я вірила, що коли кохання справжнє, воно знайде шлях навіть крізь біль та помилки. Тому, коли після двох років тиші мені написав Дмитро — колишній, — щось в мені задрижало. Мішанина тривоги, ностальгії та надії заповнила повітря.
Ми розійшлися болісно. Були образи, нерозказані слова, гордість, що не давала зблизитися. Я довго загоювала рани, навчалася дихати знову. Навіть зустрічалася з іншим, але в глибині душі залишався він — як не загоєна подряпина. Тож коли Дмитро запропонував зустрітися на каві, я погодилася. Наївно думаючи: що може піти не так?
Місцем зустрічі була маленька кав’ярня біля Софіївської площі. Я прийшла раніше, а коли він увійшов, серце вдарило об ребра. Все в ньому було знайоме: та ж випростана стать, легка щетина, той самий теплий погляд. Він усміхнувся, обійняв мене, і на мить здалося, що час повернувся назад, коли все було простіше.
Ми говорили годинами. Спочатку про дрібниці: роботу, зміни, життя. Його голос був м’яким, погляд — уважним. Наче він справді хотів зрозуміти, як я жила без нього. А я, дурна, танула. Вже марила, що, можливо, ще не все втрачено — хоч дружба, хоч щось більше.
А потім — щось зламалося.
Він відкинувся у кріслі, став мовчазним. Ніби боровся з собою. Я відчула холодок. А далі — слова, що розкололи мене навпіл.
— Оленко… мушу тобі сказати. Це мене гризе. Але ти маєш знати правду.
— Що трапилося? — голос мій здригнувся.
Він зітхнув, провів рукою по обличчю.
— Я прийшов не для того, щоб почати все знову. Не хочу бути з тобою. Це… — він розвів руками, — не через тугу за тобою.
Я відчула, як кров відливає від обличчя.
— Навіщо тоді? — прошепотіла.
Він замовк, потім видихнув:
— Я використовую тебе, Оленко. Як зброю. Проти твоєї сестри. Проти Яринки.
Все навколо поплило.
— Що?.. Ти…
— Твоя сестра… вона зрадила мене, — голос його став холодним. — Я повірив, що вона кохає. А вона сміялася з мене за спиною з іншим. Грала мною. Тепер я граю з нею. Ти — лише знаряддя. Найзручніше.
Я оніміла. Сестра — моя опора, найближча людина… Невже вона… А Дмитро… усі ці слова, погляди — брехня?
— Що вона зробила?
— Вона знищила мене, — очі його потемнішали. — І тепер я хочу, щоб вона відчула те саме.
Я ледь дихала.
— Ти використовуєш мене, щоб знищити Яринку? Мене? Чому?
— Знаю. Пробач. Але інакше не виходить.
Сльози пішли з очей. Я схопила сумку, руки тремтіли.
— Годі. Я не стану частиною твоєї брудної гри. Я людина. Не лялька. І не дозволю тобі більше нищити мене заради мести, яку навіть не розумію.
Він не спинив мене. Лише сидів, опустивши голову. А я йшла вулицею, сльози жгли щоки, і лише один питання крутилось у голові: «Як я могла бути такою сліпою?»
Більше ніколи. Нічиєю зброєю. Нічиєю грою. Навіть якщо доведеться втратити і його, і сестру — нехай. Бо брехня, навіть у ім’я кохання — це зрада. А я обираю правду. Навіть якщо вона вбиває.
