«Ось чому мій син сказав, що я не запрошена на його весілля»: Він намагався мене втішити, обіцяв, що наступного дня вони приїдуть із дружиною в гості та принесуть торт
Коли Андрійко був маленьким, йому ледь виповнилось шість, його батько просто зник з нашого життя. Один день — і порожній двері. Я залишилася сама, з дитиною на руках і глибокою тишею замість родинного затишку. Підтримки не було нізвідки, і я стала й матір’ю, і батьком, і опорою, і годувальником — усе в одній особі. Працювала за двох, бралася за підробітки, сиділа вночі й не дозволяла собі захворіти. Головне — щоб у мого хлопчика було усе. Щоб він не почував себе гірше за інших дітей, у яких були обидва батьки.
Ніколи не думала про себе. Жодного разу не поставила власне щастя на перше місце. Так, траплялися чоловіки. Навіть ті, що пропонували мені спільне життя. Але я не могла. Боялася, що Андрійко почуватиметься зайвим, що хтось інший займе в його житті моє місце. Мені вистачало однієї любові — до нього. Усе тепло, увага, все серце — лише йому. Я жила його інтересами, його успіхами, його сміхом.
Андрійко виріс гарним, розумним, неймовірно чемним хлопцем. Вступив до університету, закінчив із відзнакою. Отримав добру роботу, став впевненим у собі чоловіком. І ось тоді в його житті з’явилася Марічка. Він розповів про неї, коли вони вже зустрічалися півроку. Мені вона здавалася доброю, ввічливою, вихованою. Але… стриманою. Надто стриманою.
За кілька тижнів після чергових гостин Андрійко повідомив, що вони вирішили одружитися. Я раділа, немов дитина. Вже уявляла, як вибиратиму сукню, як зустрічатиму гостей, як обійму сина перед РАГСом, як вітатиму наречену, як ми всі разом сміятимемося, фотографуватимемося, підніматимемо келихи… Адже це один із найважливіших днів у житті матері — весілля її дитини!
Але Андрійко чомусь не поспішав із деталями. Я постійно питала: коли дата? де реєстрація? у що мені вдягтися? Аж доки він у якийсь момент важко зітхнув і сказав:
— Мамо, весілля не буде. Ми просто розпишемося в РАГСі. Без гостей. Без бенкету. Тільки ми двоє. Так вирішила Марічка.
Спочатку я навіть не зрозуміла. Як — без весілля? Без мене? Він пояснив, що Марічка не хоче витрачатися на свято, що їм зараз важливіше збирати на своє житло. Що якщо запрошувати когось, доведеться кликати й її рідню, а це вже масштаби. А якщо запрошувати всіх — потрібні гроші. А якщо запросити лише мене — буде ніяково. От вони й вирішили просто розписатися удвох.
А потім Андрійко сказав те, що розкололо мене навпіл:
— Мам, ти не запрошена. Якщо ти прийдеш — почнуться питання. А ми не хочемо, щоб хтось із родини Марічки ображався. Тому, будь ласка, просто залишся вдома.
Я мовчала. Усередині — ніби ніж. Як так? Це ж мій син. Я його народила, виростила, віддала йому всю себе. А в найважливіший день його життя — мені там немає місця?
Я запропонувала заплатити за бенкет, хоч би частково. Сказала, що це буде мій подарунок — скромно, але від щирого серця. Але вони відмовилися. Сказали, що все одно вирішили інакше.
— Ми наступного дня приїдемо до тебе, привеземо торт, посидимо, — тихо додав Андрійко. — Просто по-родинному.
А я стояла й думала: це тепер і є «по-родинному»? Тепер так прийнято — відрізати матір від весілля, наче непотрібну деталь? Де місце всім моїм рокам тривог, безсонних ночей, втраченим шансам заради його щастя? Як взагалі можна було подумати, що я можу не бути поруч?
Я не осуджую Андрійка. Він не злий. Він просто обрав спокій. Обрав не хвилювати човен. Не сперечатися з дружиною. Не псувати стосунки з новою родиною. А стара, моя — може почекати. Навіть якщо це та, що дала йому життя.
Серце болить.
І так, я не знаю, як зустрічати їх із цим тортом. Не знаю, яку маску обрати — щиру усмішку чи натягнуту. Бо всередині в мене — сльози, образа й порожній стілець на весіллі, де мала сидіти я. Мама.
