— Ну от, не приїде… — із гіркотою зітхає Ганна Іванівна. — Ми з чоловіком вже навіть не хвилюємося, звикли. Кожен раз одне й те саме. Спочату обіцянки, потім мовчанка.
— Що трапилося цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пам’ятаю, ви з нею якось не дуже лаштували…
— Може, і не дозволила. Хоч син ніколи прямо не казав, що це вона його стримує. Та ж видно ж… Раніше приїжджав частіше. А тепер — усе. Вона знайшла, чим його втримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачте, не може викроїти й одного дня, — каже Ганна, ледве стримуючи образу.
Мова йде про її 40-річного сина Тараса. Він виїхав із рідного села ще дванадцять років тому, влаштувався у обласному центрі, працює механіком. Раніше сам усе руками робив, тепер лише керує. Оженився в місті, купив житло. Все сам. Дружину свою, Олену, знайшов пізно — обоє були вже не молоді, коли зійшлися.
— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжує Ганна. — І я розумію чому. Дуже вже характер у неї… важкий. З першого погляду ми не знайшли спільної мови. Я старалася, чесно. Та вона… наче з самого початку вирішила, що я — ворог.
— Я її пару разів чула по телефону, — встряває сусідка, — вона начебто кепкує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.
Олена майже не спілкується з батьками Тараса. Раз на рік, за її великою ласкою, він може до них приїхати. І то — без неї. Цього року Тарас обіцяв приїхати навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Та невістка, як виявилося згодом, усе переграла.
— Вона вагітна, — із досадою каже Ганна. — От тепер, бачте, не можна її саму залишати. Хоч доросла жінка, медсестра, що їй може загрожувати? Вже два тижні, як почала йому мозок сушити. Він спочатку чинив опір, а потім…
— І як же це виглядає? — похитує головою чоловік Ганни. — Він що, її за руку на роботу водить? У неї ж батьки поряд — нехай допомагають. Чому він має від усього відмовлятися заради неї?
— Ось саме, — продовжує Ганна. — Я певна: це її мати підштовхує. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, так само залишилася з дитиною на руках. Тепер живе у батьків.
— Але ж Тарас — не така людина, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?
— Що ти! — відмахується жінка. — Олена ніколи не приїде з ним. Мій чоловік одного разу їй подзвонив — після цього вона влаштувала таку істерику, що він наказав мені взагалі більше синові не дзвонити. Даремно.
— А що вона йому сказала?
— Що ми постійно чогось від нього вимагаємо. Що тримаємо його подалі від родини. Що в неї вже немає сил із нами боротися. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не «балувати примхами старих». І що наш дім їй не потрібен, лишіть його собі.
— Отака нахаба! А син?
— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Та ж це ж несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?
Чоловік Ганни не витримав. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — найме бригаду, зробить усе сам. А він нехай сидить з дружиною, якщо вона тепер для нього важливіша за батьків.
— Тільки ж він не розуміє, — тихо каже Ганна. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні.
**Життєва мудрість:** Любов до батьків — це не борг, а щира вдячність. Ті, хто забуває свої корені, втрачають більше, ніж здобувають.
