Ми покинув мене зарази коханки, а через 12 років знову з’явився на порозі — біль повернувся, наче все сталося вчора
Я зустріла Тараса на вечірці у спільної подруги — яскравий, чарівний, усміхнений, здавалося, він світився зсередини. Тоді я вперше по-справжньому закохалася. До нього в мене не було серйозних стосунків — я росла в маленькому містечку, строге виховання, лише навчання. Батьки навіть не дозволяли думати про хлопців. Я заздрила подругам, у яких були пари, але йшла своїм шляхом: спочатку — диплом, а потім, може, родина.
Але Тарас все змінив. Ми зблизилися швидко — він виявився тим, кого я, здавалося, чекала все життя. Я розквітала поруч із ним, і він, здавалося, теж. Навіть мої суворі батьки схвалили наш союз, і незабаром ми зіграли скромне весілля. Через рік у нас з’явилися двійнята — Андрій та Богдан. Це було щастя, але й випробування. Я не була готова до подвійної відповідальності, але Тарас тоді був поруч — допомагав, вчився бути батьком. Разом купали, годували, навіть серед ночі вставали. Він умів співчувати, намагався. Я вірила, що нам пощастило.
Але все змінилося, коли діти підросли. Він став чужим. Додому приходив пізно, втомлений, злий. Я почала підозрювати — невже зраджує? Відповідь прийшла сама: одного разу, поки він приймав душ, йому передзвонила жінка. Вона представилася Оленою. І сказала, що вони вже більше року разом. Світ обвалився. Потім була Наталя. Потім — Оксана. Пізніше — Тетяна й Юля. Я пробачала. Заради дітей. Заради родини.
Я боялася, що якщо ми розлучимося, діти виростуть без прикладу справжньої сім’ї. І терпіла. Закривала очі. Витирала з душі зраду. Але коли хлопці виросли та покинули дім, стало очевидно: між нами і Тарасом нічого не лишилося. Ми були, як сусіди. Ні любові, ні поваги. Ми розлучилися. Він пішов. А я лишилася. Звикала до тиші. До самотності. Намагалася заповнити порожнечу — друзями, хобі, книжками. Жила. Без скарг. Без докорів.
Минуло дванадцять років. Одного осіннього вечора пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв він. Тарас. Сірий, згорблений, чужий. Він попросився увійти. Сказав, що хоче поговорити. За чашкою чаю зізнався: щастя так і не знайшов. Жінки змінювали одна одну, роботи не втримував, здоров’я підвело. Він опинився ні з чим. Один. Нещасний. І тепер просить пробачення. Просить почати все спочатку.
А я сиджу і не знаю, що відповісти. Дванадцять років — жодного листа, жодного дзвінка, жодної листівки на день народження. А тепер — пробачення, шанс, нове життя? Усередині болить. Але й серце б’ється — адже я щось до нього відчуваю. Більше нікого так і не покохала. Не впустила в своє життя нікого. Він — батько моїх синів. Він не чужТа потім я зрозуміла, що цей біль — лише спогад, а не повернення до минулого.
